-Щось не так? - розгубився чоловік.
-Ні, секундне самовдоволення з приводу піжами. Вгадала розмір.
- Ти знала, що я залишусь? - Він відвернувся до ванної і спустив воду.
Проте відповіді не почув.
-Летиція? - Зирнув на неї запитливо.
Жінка стояла широко розплющивши очі і прикривши рота рукою.
-Щось трапилося? - Запитав обережно.
-Твоя спина ... - Вона хотіла щось додати, але натомість вмить виявилася поруч, розгорнула його до себе спиною і розглянула рани.-Олександре, хто це зробив? Як це сталося?
-А, ти про це ... - Усміхнувся криво і повернувшись до неї обличчям, нарешті накинув м'яку сорочку. - Давай мабуть ще по келиху.
Укутавшись у теплі пледи, двоє сиділи на балконі кімнати Летиції. У руках тримали невеликі келихи з алкоголем. Довгий час мовчали, дивлячись на місто. Олександр думав як і що відповісти, що на питання застопорив час. Збрехати? Якщо так, то як це зробити? Що сказати? Вдарився об одвірок? Невдало впав? Напад озброєної зграї?
Тоді нарешті жінці набридло чекати пояснень.
-Ми п'ємо, - сказала вимогливо.
-І ти чекаєш моєї розповіді.- зітхнув, розуміючи, що програв. Йому не вдалося вигадати правдивої брехні.
Дівчина кивнула.
-Тут немає нічого, що має тебе насторожити. Часом моя голова болить так сильно, що цей біль треба чимось перебивати. У мене немає ні морфіну, ні коштів на нього. Так що я плачу невелику суму одній людині, щоб вона завдавала біль моєму тілу.
Летиція виплеснула залишок кальвадосу йому в обличчя, і, відставивши склянку, підірвалася з місця. Зробила широкий крок до дверей, але потім різко обернулася, зміряла його розлюченим поглядом.
Вона була чудова в гніві, що помітив Каст втираючи алкоголь з лиця.
-Ти можеш просто сказати мені, що тобі потрібний морфін, а не калічити власне тіло! Тупа чоловіча зарозумілість і непотрібна самопожертва! - театрально змахнула руками.
Бонапарт відкрив рота щоб щось сказати, але вона жестом змусила його замовкнути.
-Тільки спробуй сказати, що не хотів ставити мене в незручне становище або тобі було ніяково, і в тебе полетить попільничка.
І він не сумнівався. Полетить. І потрапить саме куди треба. Олександр взагалі не сумнівався у цій жінці. Головне, щоб вона не захотіла скинути його з балкона, інакше тоді у нього будуть великі проблеми.Але благо вона відійшла від плану насильства і повернулася в спальню грюкнувши скляними дверцятами так, що кожне скельце в ній затремтіло і задзвеніло. Він провів її поглядом. Допив свій кальвадос, відклав забруднений алкоголем плед і підвівся з диванчика. Всупереч перепалці, що відбулася, він перебував у відмінному настрої.
Обережно увійшов до кімнати, озираючись на всі боки в пошуках Летиції. І дуже швидко знайшов її. Дівчина сиділа за туалетним столиком і злісно розчісувала і без того розчесане волосся. Вони на мить перетнулися поглядами через дзеркальну гладь. Він усміхнувся їй, вона скривилася у відповідь.
Чоловік вийшов у коридор, а Ернеста дотрималася зиску кинути йому вслід гребінець. Господи, чому просто не сказати їй, що він потребує ліків? Натомість краще платити комусь за каліцтво! Ніхто ще так не вилікувався і ніколи не вилікується. Дурний самообман, ніби один біль перекриє інший!
Вона подивилася у дзеркало.
-А Ти чого хоробишся, дура? Могла б сама йому запропонувати ліки! Знаєш же, якими впертими бувають ці барани, які вважають себе сильною статтю! - звернулася до свого відображення.
Дівчина відклала гребінець і скинула халат, залишаючись у тонюсенькій, наче з павутини нічній сорочці, що не прикривала навіть колін і трималася на двох ледь помітних бретелях. Вона не думала, що на завершення цього чудового вечора лягатиме спати в такому настрої. Вранці видасть йому весь морфін, який є в будинку і нехай котиться, куди хоче.
Двері відчинилися без стуку. Олександр повернувся. Застиг на місці, побачивши її в негліжі.
-Щось хотів? - Запитала залізно, обернулася.
-Я Тільки відійшов вмитися.Хіба ми вже закінчили наші посиденьки?
Дівчина зміряла його скептичним поглядом.
-Мабуть можемо ще поговорити.
-Чудово. - Чоловік сів у крісло біля великого вікна. - Присядеш поруч?
-Тільки одягну халат.
-Я не лякаюся напівголих жінок, - посміхнувся.
-Мені здавалося інакше, - хмикнула у відповідь і обійшовши халат сіла в крісло навпроти.
-Ну тоді в мені було набагато менше цього чудового кальвадоса, - сказав, розглядаючи її.
-Ти так сильно розхребів? - Схрестила руки на грудях.
-Сам собі дивуюся.
-Похвально.- фиркнула чи то з іронією, чи з розчаруванням.
-Так ти розкажеш, що значить цей бузок?
-Тебе це справді хвилює?
-Більше ніж ти можеш собі уявити.
-Подарувати цей бузок означає зізнатися в почуттях, - пояснила швидко.
-Славно. Проте весь вечір я думав, що посил там не з пристойних.
-А це вже справа як піде, - посміхнулася Ернеста.
-Якщо забажаєш, то справа може і піти. - Ділово закинув ногу на ногу.
Вона розсміялася щиро і чисто, забувши, що злилася на нього хвилину тому.
-Боже, це каже мій милий Олександр, якого я зустріла в кафе, або той пихатий Бонапарт, що супроводжував мене сьогодні ввечері?
Її слова взяли в облогу його і змусили натиснути на гальма. Що він має? Забув, ким є? Уявив себе серцеїдом?
-Здається, я не знаю, що говорю. Зовсім одурів. Поводжуся як ті олухи, що приходили.
-Тобі до них далеко, - відмахнулась дівчина. А я вже мало не погодилася.
-Ти смієшся з мене? - опустив погляд.
-Ніскільки. За моїми стандартами ти більш ніж гарний. Ти мені приємний. До того ж я поспішаю жити, і не бачу сенсу півроку бігати на побачення, щоб один раз переспати. Життя занадто швидкоплинне, щоб я могла собі таке дозволити. Що скажеш?
-Що я збентежений і розгублений.- глянув на неї поглядом, що повністю відповідає його фразі. Ти маєш сміливість і прямоту не властиву нашому часу.
Вона усміхнулася йому у відповідь.-Якщо ти не дуже спантеличений ... - Вона встала і з грацією властивої хіба що рідкісним німфам зі старих легенд зробила крок до ліжка. Присіла на краєчок, не турбуючи і не примушуючи його випадковим поглядом, почала розправляти ліжко.
Декілька секунд подумавши, Каст таки підійшов до неї. Присів поряд і зустрівся з нею очима. Взяв за руку.
-Що буде між нами після? - Запитав обережно.
-Не знаю, але поки що між нами тільки одяг. - Знизала плечима з усмішкою.
Злегка кивнувши, Олександр тремтячою рукою скинув бретель з її плеча, та впала без опору, ніби не трималася зовсім. Торкнувся її волосся, відкинув із шиї чорні локони. Боявся зустрітися з нею поглядом і побачити там глузування. Але розумів, що без зорового контакту нічого не буде. Він зібрав усе, що залишилося в ньому від особи придуманого ними ж іноземця, і таки підняв на неї очі. Через секунду вони вже цілувалися. Чого вартий один погляд!
Тонкі жіночі пальці розстебнули ґудзик за ґудзиком на його сорочці, а сам Олександр був ще м'якшим, ніж тканина, з якої вона пошита. Кожен його дотик ледве вловимий, погладжуючий і розслаблюючий, куди б він не доводився. І поцілунки його дбайливі, такі ж як він сам м'які та теплі, приємні душі та тілу.
Чоловік уже позбавив її нічної сорочки залишивши зовсім голою. Шепнув біля самого вуха, поцілувавши в щоку:
-Давай заберемося під ковдру. Тут прохолодно, ти і так простуджена.
-Не думаю, що я захворію сильніше .- посміхнувшись скуйовдив його волосся.
-І все ж таки.- Каст відкинув ковдру запрошуючи її лягти.
Дівчина таки погодилася, лягла, захоплюючи його за собою і накриваючи їх мало не з головою.
-Дарма ти ховаєшся. Поспішаю нагадати що я встигла розглянути тебе у ванній. Ти гарний усюди.
Він посміхнувся їй у губи, змінюючи в обіймах:
-Не повіриш, але я правда не хотів, щоб ти замерзла, от і все.
Під ковдрою було тепло й жарко. Чоловік вже не був таким м'яким як спочатку, але й до брутальності ще далеко. Він намагався не відводити від неї очей, не забирати надовго губ. Невідомо скільки це тривало, але коли таки закінчилося і вони стомлені притиснулися один до одного, час ніби сповільнив хід.
-Поспиш зі мною? Я не хочу сьогодні ночувати одна. - сказала тихо.
-Звісно.
-Вранці знову втечеш у свій готель.- Зітхнула, малюючи пальцем невидимі візерунки на його плечі.
-Я в нього тільки забіжу. Заберу валізу і піду працювати. - пояснив так само тихо, боячись злякати атмосферу, що запанувала між ними.
-Навіщо тобі робота? Залишися тут зі мною. Я планую завтра до обіду навіть не розплющувати очей. Потім поснідаю тортом і піду кудись гуляти. Може в парк, що поблизу, може, в якусь бібліотеку за книгою. Або ж куплю щось чудове. Уяви, ми можемо провести цей день разом.
-Мені потрібно працювати. Я не можу і не хочу сидіти на твоїй чудовій шиї.
-Давай знайдемо тобі кращу роботу. Це легка справа. Я тільки зроблю пару дзвінків та й усе.
Він поцілував її в чоло, кута в ковдру.
-Не можу.Людина на яку я працюю допомогла мені, і я не хочу її підставляти. Як тільки я розпродам весь товар, обіцяю тобі, я подумаю про зміну діяльності.
Вона вивернулась і залізши на нього натиснула рукою на груди, впечатуючи в ліжко.
-Ти хворий. Тобі потрібна спокійна та тиха робота. Корисна та смачна їжа. І повноцінний сон на зручному ліжку. А замість цього ти бігаєш по околицях зі своєю треклятою валізою.
- У багатьох взагалі немає роботи, так що мені навіть пощастило.
-Пообіцяй, що коли всі розкуплять, ти прийдеш до мене щонайменше на кілька днів. Ми займатимемося любов'ю, питим і розважатимемося. А потім ти поїдеш до лікарні, щоби тебе обстежили.
-Клянуся, що так і зроблю.
Небагато поговоривши про дрібниці і тихенько похихотів Летиція раптом поставила питання зовсім серйозно:
-Та людина, що калечив тебе за гроші - жінка?
-Це має значення? - Він паралельно озирнувся на всі боки, дивлячись чи немає поблизу предметів, яким йому може прилетіти.
-Мені просто цікаво.
-Так, це жінка.
-Добре.
Внутрішньо Ернеста засмутилася, але яке вона має на нього право? Вони знайомі зовсім недовго, переспали з угоди. Їй нема чого йому пред'явити.
Олександр помітив, як жінка затихла та посміхнувся.
-Вона просто робила мені боляче. В нас нічого не було.
-Ти не повинен виправдовуватися. Це твоя справа, мені в нього лізти нема чого.Він знав що це так, але відчував, що повинен порозумітися. Чому ще незрозуміло, але залишати її з тяжкими думками не хотів.
-Ні, щоправда, так і було. Дочка господині будинку, де я винаймаю кімнату, за маленьку доплату… але я користувався її послугами лише щоб перебити один біль інший. Ти єдина жінка у цьому місті, з якою я спав і хотів би це зробити. Зізнатись чесно, до тебе в мене було трохи жінок. Дві, якщо брати доньку з борделя, на візит до якої я відкладав гроші, а потім пішов розчарованим. Я завжди залишався розчарованим.
-І зараз?
-Дивно, але ні. Навіть навпаки. Я натхненний.
-Чим же тобі не догодили минулі коханки? - Запитала лукаво.
-Зазвичай як тільки все закінчувалося, я поспішав піти. Мені було складно далі перебувати з ними в одному ліжку. Фізично моє тіло отримувало задоволення, але як тільки момент насолоди проходив, наставала моральна криза. Відразу злітали темні думки на мою і без того не найкращу голову. Чи я буду з цією дамою? Чи хочу справді бути? Для чого це зробив? Повинен одружуватися? Чи не завагітніє вона? А може, потім її брати гуртом поб'ють мене? Зараз мене не турбує і не лякає зовсім нічого. Я радий лежати поряд і торкатися тебе, відчувати твій запах і аромат бузку витає в повітрі. В голові лише думка про те, яка ти прекрасна і що я був би не проти взяти тебе знову. Прямо зараз.
