Лана Уналун та Будинок Відьом

Пролог

Холодні, вимазані у чужій крові пальці, стискували сяючий темно-синім світлом ніж. Наче у залежного, руки затремтіли і здалося, ніби кінчики пальців німіють. Холодна зброя впала додолу, з дзвінким звуком вдаряючись об мокру землю. Ще зовсім дитяче лице перекосило гримасою жаху та болю, а у обох сірих, тепер неживих, очах зібралися сльози. Холодний вітер змушував здригатися секунда через секунду й у горлі почав утворюватися ком, що ніби заважав дихати. Дівчина закричала. Птахи, які сиділи на гіллі найстарішого дуба в окрузі, зграйкою нервово злетіли у небо. Було погано й холодно. Відчуття неминучості, відчуття повного кінця, краху, - це заповнювало усе тіло дівчини. Змушувало німіти пальці, зводило шлунок, стискало легені й поступово приближувалося до серця. Ніби намагалося заволодіти усією нею.
          А біль від втрати змушував зариватися кровавими пальцями у ґрунт й шепчучи, в істериці, повторювати, що все навколо лишень сон. Що навколо, як раніше, ясне небо й сонце; навколо радість і мрії, які нарешті повинні здійснитися; навколо друзі та родина, які роблять щасливою і допомагають не здаватися. Але тепер біль та відчай шепочуть у голові жахливі ідеї, нав'язливо просячи знову узяти до рук ножа. Просять ще раз подивитися на нього, відчути гаряче сяйво холодного леза на своїх долонях. Вони просять завершити свою нитку долі самостійно, бо навіщо намагатися робити щось и далі – нікого більше немає.

З дрібного дощу починається злива, одночасно змиваючи й допомагаючи землі увібрати багряну кров. Вона виглядає жахливо, ніби справжній Кошмар зараз прийшов сюди, аби наганяти страховину. Кров, трохи темніша за маки, утворює невеличкі такі, зовсім міні-струмки й у Лани відчуття, ніби ця кров зараз обплете навколо неї коло. І в цьому колі вона почне горіти: голосно кричачи, жахливо й до неймовірного болісно, як у казці, яку мама розповідала їй в дитинстві. Погані люди у ній згоріли у кривавому полум'ї.
Мама.

Десь вдалині лунає грім, а вже через декілька секунд можна побачити блискавку, що, неначе небесний сяючий меч, розрізає невелике містечко навпіл. Вона ніби ділить місто порівну на тих і на інших. Дівчина не знає, хто ці люди, яких вона назвала «іншими». Вона також не знає хто потрапив під ланку «тих». Асоціації у голові якісь зовсім казкові й печальні. Жорстокі.

Вона раптово бачить, бачить дуже ясно й чітко, ніби це не її фантазія – ніби це реальність. Прірва. Бачить два береги – на обох берегах люди. Вони голосно кричать чи то один на одного, чи то намагаються догукатися до людей на іншому березі. Проте раптом замовкають і тихо так навкруг, лише чутно хвилі невгамовної річки на дні тієї темної прірви.