Хьонджіну 24 зовсім скоро він закінчує університет в Сеулі. Хлопець став "нормальним" сином. Вчиться найкраще на факультеті, та батьки ним пишаються. Хван зустрів тут Джісона, вони раніше були знайомі, а в універі подружились. Та він все ніяк не наважуєтбся спитати про Мінхо. Хьонджін знає, що Хан в курсі всього, що відбувається в житі старшого, бо вони і далі тісно спілкуються.
- Ти йдеш з нами обідати, чи як завжди? - тихо питає Джі посеред пари.
- Це так важливо, що варто говорити про це просто ЗАРАЗ? - дуже багатозначний погляд, але Хан його просто ігнорує, та продовжує
- Так ти йдеш чи ні? Дівчатам дуже цікаво дізнатись, - його багатозначний тон, змушує Джіна закотити очі
- Ні, я не йду. Маю забігти в бібліотеку по додаткові матеріали, - тихо шепоче блондин та продовжує нотувати слова професора.
- Ти застряг в древньому віці, - фиркає Хан, - Нащо так заморочуватись, якщо є інтернет
- І саме тому твої індивідуальні завдання завертають стільки разів, - розуміюче киває головою Хьонджін та отримує легкий удар в бік. Він тихо сміється.
Пара закінчується, і хлопці прощаються. Хван і справді прямує до бібліотеки, щоб знайти книжки, яких немає у вільному доступі в світовій павутині. Тут, як завжди, небагато людей. Поступово студенти почали забувати про існування такої речі, як університетська бібліотека. Та Хвана тут всі знають в обличчя. Взявши потрібні книжки він вмощується за своїм улюбленим столом, що стоїть прямісінько перед вікном, з якого відкривається вид на все університеться містечко. Блондин замріяно видихає та втикається в книжку намагючись вибрати основне. Хлопця відволікає шум за сусіднім столом. Взагалі Хван думав, що він тут сам, тому різко обертається та здається перестає дихати. Перед ним сидить Мінхо! Той самий, про якого він не міг перестати думати всі ці роки, і з яким так і не зв'язався за весь цей час. Йому було соромно. За все. Лі піднімає обличчя, та зустрічається поглядом з Хьонджіном. Кутики його губ підіймаються вгору, та він легко махає рукою вітаючись з своїм старим другом. Здається Хьонджін зараз згорить. Його щоки палають, та навіть попри це, юнак акуратно збирає свої речі та йде до Мінхо.
- Привіт, давно не бачились, - тепло всміхається юнак коли Хван вмощується навпроти нього
- Привіт, а, так. Ти прекрасно виглядаєш, - буромче Джін. Мінхо і справді став ще більш привабливим ніж раніше. Тому блондин намагався на нього не дивитися, щоб просто не залипнути.
- Крадеш у мене фрази, - починає сміятись Хо, так ніби не було всіх цих років розлуки, так ніби вони вчора ввечері цілувались у його кімнаті, - Як ти поживав?
- Я терпимо, а ти? - нервово запитує Хван
- Чекав, що ти напишеш, подзвониш чи хоч якось про себе даш знати. Впринципі досі чекав, - знизує плечима парубок, та говорить таким тоном, ніби розповідає рецепт супу.
- Вибач...
- Не треба вибачатися, бо немає за що. Це була не твоя провина, - він бере долоні Хвана в свої
- Ні, не кажи цього. Це я винний, бо не зв'язався з тобою за стільки часу. Грьобаний боягуз, - хлопець починає плакати, - Мені так шкода
- Все впорядку, - Хо витирає сльози з його щік, - Зараз ми ж зустрілись.
- Ходімо на побачення, - випалює блондин, а Мінхо лише кліпає очима та починає сміятись
- От так зразу, - тепер він вже витирає свої сльози, але від сміху
- Ми стільки проґавили, тому думаю не варто гаяти часу. Пішли прямо зараз, - він встає з місця, а за ним сміючись, і Мінхо
- Добре, пішли, - всміхається юнак, та вони взявшись за руки виходять з бібліотеки. У цей день вони згадали все, та зайшли набагато далі поцілунків.
Так минуло пів року. Хьонджін намагався всіма силами приховати від батька свої стосунки з Лі, та навіть став зустрічатись з тою дічиною, з якою хотіли його батьки. Що не могло не тішити його маму. Цього вечора, як зазвичай Джін вечеряв з батьками
- Думаю, тобі варто одружитись з Джіу, - ці слова його батька змушують Хвана перестати їсти
- Ти серйозно це зараз кажеш? - він відкладає ложку, та зчіплює руки в замок.
- Так. Ви вже доволі довго в стосунках...
- Не настільки, щоб одружуватись, тату!
- Не перебивай мене, коли я говорю, - загрозливий тон чоловіка змушує парубка прикусити язика, - Ви одружитесь, бо я вже про все домовився
- Я не робитиму цього! - відрізає Хьонджін
- Послухай батька, так не може продовжуватись далі. Ти не слухаєш нас... - підтримує свого чоловіка пані Хван
- Може тому, що я виріс, мамо, - в'їдливим тоном каже Джін, а в його мами на очах виступають сльози
- Та як ти можеш, ми для тебе стільки зробили. Кормимо тебе, вдягаємо, освіту тобі дали...
- Це були ваші прямі обов'язки, - не дослуховує її парубок, та встає з-за столу
- Та ти зараз живеш за мої гроші, - самовдоволено тягне його батько, а Джін стискає щелепу з такою силою, що аж зуби скриплять.
- У мене є свої гроші...
- Ти про ті копійки, які я можу забрати, - сміється пан Хван, - Сину ти ж не хочеш, щоб з тим хлопцем щось сталось, м?
- Про кого ти говориш? - намагається триматись до останнього блондин
- Лі Мінхо здається. Це ж з ним ти у стосунках вже стільки часу. Не думай що я дурень. Якщо не хочеш, щоб він постраждав, то роби, як скажу я, - Джін мовчить, а його тато сприймає це за згоду. - От і чудово, весілля через місяць. Можеш навіть прислати своєму любчику запрошення, - він сміється, а Хьонджіну хочеться блювати. Від своєї слабкості від тупої ситуації, та від свого життя. Зараз він і справді не бачить у ньому сенсу.
В назначений час він одружився з дівчиною, яку практично не знав. Вимушено усміхався на фотографіях та слухав, фальшиво щире привітання від Мінхо, який все ж прийшов
- Любий все буде добре, - Хо погладжує його по спині, поки Хван гірко плаче на його плечі
- Нічого не буде добре, я зрадив тебе, мені так прикро, - схлипує юнак, та не може зупинити сліз
- Не кажи цього, все не так. Основне, що ти кохаєш мене, а шлюб можна і розірвати згодом, - він ніжно усміхається, та крадькома цілує Джіна в щоку, поки ніхто не бачить.
- Я так втомився від всього цього, так втомився... - просто каже блондин, а Мінхо не знаєш, що йому відповісти. Його серце розбилося коли Хьонджін сказав "так" перед вівтарем, та поцілував свою дружину. Хотілося закричати, що він проти, та Лі не міг цього зробити. Просто стояв, як інші і аплодував, сміявся казав привітання. Ввечері він гірко плакав закрившись у ванній, так, щоб ніхто не чув його сліз
