У Лондоні хмарно, місцями опади у вигляді сліз

Сторона диску: А

Вона закинула ноги на вологе підвіконня, поки краплини літнього дощу торкалися її пальців й стікали до колін, торкалися дахів будинку на протилежному боці вулиці, ковзали по віконному склу, вона рахувала скільки секунд пройшло після блискавки до грому. Фіранки підтанцьовували ритму вітру, мелодії шелесту листя, яке тріпотіло на кленах під її будинком зовсім не в магічному Лондоні.

Вона нещодавно зняла цю квартирку, як говорив власник – це неймовірна квартира-студія, і справді, це було важко назвати повноцінним житлом. Однокімнатна з матрацом замість ліжка, великим плетеним кріслом з лози, на якому вона вмощувалася, кинувши на нього строкатий плед і подушку, й читала біля вікна. Кухня була з'єднана з кімнатою і в неї зовсім не було столу, щоб на ньому їсти, тому вона використовувала одне з підвіконь, або їла просто на підлозі, сидячи на краєчку її «ліжка».

Герміона не намагалася зробити це місце затишним, вона хотіла щоб воно залишалося новим, щоб нічого тут не нагадувало про неї, хоча вдавалося їй це кепсько, споглядаючи стоси книг, які височіли під стінкою незграбними баштами.

Її живіт холодило відерце м'ятного морозива з крихтами печива. Герміона була в короткій по пуп кофтині з каптуром та м'яких шортах. Її пальці довго не могли відкрити пачку з жувальними ведмедиками «Харібо», та коли вона впоралась, то висипала їх до коробки з морозивом, перемішуючи з тим, що розтало, і кривлячись від самої ідеї, яку гастрономічну катастрофу вона збирається їсти. Подібне міг поглинати тільки один рудоволосий хлопчисько, точніше, чоловік, а ще точніше клятий рудий телепень!

Вона стогнала, відганяючи думки про нього, і вдарила ложкою по морозиву, з почуттям, ніби в руках у неї щось гостріше, а вдаряння точно йдуть не по неживому об'єкту.

Чи знала вона, що втрачати друзів й кохання так просто? Що коли багато працюєш не так багато сил залишається на дім? Що не можна стати відмінно ученицею на всіх фронтах.. вона, як ніхто, знала, але була вірна думці, що її прийматимуть неідеальною.

Герміона ніколи не була домашньою, її кар'єрний ріст, любов до самовдосконалення завжди стояли вище сімейних справ. Та хто ж знав, що вони доведуть до вічних сварок, спання на різних ліжках, ігнорування і образ.

«Ви надто різні.»

Вона – самостійна, він – сімейний. Вона кар'єристка, якій вдається все, він завжди хотів більшого, хоча лінувався працювати над собою. Вона стримана, інтелігентна, розумна, а він.. він зовсім інший. І їхнє кохання згасало, незважаючи на те, скільки вони пережили, скільки вони планували і, яким він рідним їй не здавався, він її не надихав. Вона не хотіла дихати ним, відчувати в легенях. Він не окриляв її, вона не відчувала, що він може кохати її так, як вона цього потребувала.

Рон завжди плентався позаду, це злило його, це змушувало його не пишатися нею, ні, заздрити, а тоді і висміювати, і знецінювати. І повільно вбивати в ній маленьку дівчинку.

Герміоні Візлі, якою вона була ще нещодавно, здавалося, що ці жарти про жінку з кухні, яка вирішила зайняти місце серед аврорів, що це нормально. Дівчина навіть не ображалася, хоча та ж Пенсі, з якою вона працювала в офісі, ніколи з них не сміялася.

Паркінсон дивилася на Герм поглядом «і ти так і будеш мовчати?», а потім пирхала і поверталася до роботи, електризуючи повітря засудженням.

Та остання крапля була тоді, коли на нараді, після оголошення рекомендаційного списку на відрядження вона не почула свого імені, а разом з тим це було підкріплено словами Рона про те, що хтось повинен залишитися вдома «на господарстві». Та в них навіть господарства не було, тільки старий Криволапик, який ненавидив Візлі.

Розлучення у двадцять п'ять звучить не так вже й страшно, особливо, коли в тебе немає дітей, коли ти просто.. звільняєшся? Та Герміона ніколи ще не звільнялася, вона впевнено рухалася по кар'єрній драбинці, а інколи вміла й перескочити кілька щаблів, і ось, вона вже не приносить папірці, не бігає з поверху на поверх, а сидить в кабінеті. Разом з аврором, який погодився бути її ментором.

У неї був випробувальний термін. Вона тільки нещодавно отримала це крісло, а тепер, певно, її звільнять, бо вона вже кілька днів не з'являлася на роботі, а її керівником і наставником був ніхто інший як Драко Мелфой.

На диво, вона ніколи на нього не скаржилась, вона ніколи не чула від нього дорікань, які були несправедливими, хоча він був небагатослівний. Він віддавав їй папери з коротким «ні», або «переробити», а потім обертався і продовжував працювати, поглядаючи в скляну рамку для фото. Герм помітила одного разу відображену в ній Пенсі, поки та сиділа за власним столиком й підпилювала нігті, і їй видалося це... милим.

Здавалося, що такі як Драко не вміють закохуватись, а якщо й таке трапляється, то не соромляться про це заявити. Тоді він здався їй таким справжнім, людським і майже маґлівським, хоча він як ніхто був далеким від подібного.

У нього міг бути власний кабінет, відокремлений, та він не хотів переїздити, бо йти до підлеглих надто довго, як він говорив, або ж кабінет, який йому пропонували був недостатньо великий. Хіба його его не могло там вміститися?

Більшість часу Драко був відсутній на робочому місці, а коли з'являвся, щоб владнати справи, робив усе так, ніби поспішав. Герміона вважала його не меншим кар'єристом ніж вона сама, але зібратися по східцях йому допомогли точно не талант чи приємний характер, певно він просто був чоловіком.

Кляті чоловіки!

Вона замахнулася, щоб кинути ложку в стіну, але дзвінок в двері змусив її зупинитися.

Святий Мерліне, кого нелегка принесла в такий день сюди. Дощ досі тарабанив по бляхах, вона відклала відерце і спустила ноги на землю. Похапцем облизала столову ложку з обох боків.

Крадучись до дверей, Герміона вже перебрала в голові усіх, хто міг би знати про її місце проживання, та список був таким мізерним, що вона одразу вигукнула:

— Джіні? Це ти, люба?!

Та Джіні могла явитися просто в її квартирі, вона б не використовувала дзвіночок.

— Ґрейнджер, відчиняй, — прозвучав твердо чоловічий голос.

Вона відхилилася від дерева, здивовано кліпаючи, а потім відступила кілька кроків. Ні, цього не могло бути, хто завгодно, але не Мелфой. Хоча він ж її керівник, можливо щось термінове по роботі. Можливо, він прийшов їй повідомити, щоб вона... ні! Вони б надіслали лист про звільнення. Тоді чому..

— Ґрейнджер, ти ще там? — певно вона думала надто довго, що йому довелося перепитати, вона сіпнула за дверну ручку і прочинила двері рівно настільки, наскільки дозволяв дверний ланцюжок.

Його очі кольору грози були темно-сірими і метали блискавиці, щойно вони зіткнулися з її.

— На біса, Ґрейнджер, це я.

У щілині була лише її кучерява голова й визирала ложка, якою вона планувала захищатися, на випадок якщо це грабіжники. Він її помітив і вигнув лише одну брову, супроводячи це фразою:

— Справді? Зарізати мене збиралася?

— Що ти тут робиш? Зараз, — вона поглянула на годинник, — майже дев'ята. Щось трапилося на роботі?

— Можливо краще тобі відчинити кляті двері і впустити мене..? – він почав підвищувати голос, та вона це припинила, гупнувши дверима перед його очима, знімаючи ланцюжка наступної миті.

Він був у чорному плащі, незмінно улюблений колір Мелфоїв, який підкреслює білизну їхнього волосся, шкіри та драконячих зубів. Драко змішувався з темрявою коридору, вона згадала що не змінила лампочку, хоча сусіди попереджали, що це її черга.

Його плечі були ледь вологі, як і волосся з охайної зачіски перетворилося на щось більш вільне і природнє. Він тримав парасолю, ледь опираючись на неї, нагадуючи Мелфоя старшого.

Поки її очі розглядали його, його ковзали по ній, вивчаючи жіноче тіло не в діловій формі, яку полюбляла Ґрейнджер у робочі години, а в домашньому лахмітті. Подумала вона, що саме так він це б оцінив – лахміття. Її захотілося прикрити себе руками, та вона стрималася, піднявши хоробре ґрейнджерівське підборіддя.

Він всміхнувся.

Вона теж.

А тоді він знову насупився й переступив поріг її комори.

Чи що це за апартаменти?

Він намагався не прискіпуватися, але його погляд чіплявся то за білизну, яку вона залишила на стільчику біля ліжка, то на гірку тарелів в мийнику, то на пару шкарпеток незграбно кинутих біля ліжка.

— Щось трапилось? — вона повторила, витягуючи його з розумів про її житло. Ось як вони виглядають маґлівськи холостячки.

— Повертайся до роботи, — він сказав це твердо, наче тренувався.

Стояв під дверима і промовляв «зараз вона відчинить, я скажу «повертайся», повертайся і негайно».

Повертайся. Просто повертайся до роботи, Ґрейнджер.

Вона вигнула брову, майже з іронією промовивши: «Що? Прямо зараз?»

— Ні, я поки не можу туди повернутися, — вона прикрила двері і почала блукати по кімнаті, ховаючи речі, які не повинні бачити його очі.

— Ґрейнджер.

— Я сказала тобі... вам! Містере Мелфой! — вона спеціально говорила з ним так, наче про роботу вона розмовляє з іншою людиною. — Я нікуди не повернусь, — десь далеко пролунав грім, вона насупилась ще сильніше.

— Ні, ти повернешся, — він спер парасолю ручкою об стіну, а потім зняв плащ, вішаючи його на гачок біля дверей.

— Мелфоє, будь ласка, я розумію, це твоя робота, повернути мене на робоче місце, можливо я й маю якусь цінність як працівник, але не тобі вирішувати..

Він ще секунду тому був в коридорі і справлявся з парою черевиків, а тепер він зловив її за руку, яка тримала фіолетово-зелену шкарпетку, повертаючи її тіло так, щоб вона нарешті поглянула на нього. Щоб вона дивилася йому в очі.

Блискавка.

Один.

Два..

Три..

— Повернися на роботу, — він розглядав щось в її обличчі, а потім зітхнув, на його обличчі з'явився майже розчарований вираз обличчя. — Невже якийсь Візлі зміг відбити у тебе бажання стати найкращою? – він розглядав її обличчя, її очі були втомлені і підпухлі, губи потріскалися, у неї були гострі вилиці, гостріші, ніж коли він бачив її останнього разу.

Її волосся було пухнастим, але кучері розпалися так, ніби вона просто його розчісувала вже кілька днів.

Він поглянув на її зап'ястя, яке ціпко тримала його рука, воно стало таким тонким. На його лиці з'явився вираз фізичного болю.

— Навіщо ти це з собою робиш, Ґрейнджер? — пролунав грім та ніхто з них не кліпнув, не рушив з місця. Всього мить, а потім він різко відпустив її і відступив, озираючись довкола, намагаючись сконцентруватися на чомусь окрім Герміони.

— Роблю що? — її очі були вологими, вона відчувала: з нею не все гаразд, вона була пуста, вона була розлючена, вона оніміла, їй хотілося плакати і кричати, і більше нічого. Доглянутість? Нормальна їжа? Вона забула, коли востаннє виходила з дому.

— Забиваєш на себе, наче ти не клятий центр світу, де та ґрифіндорка, яка тягнула руку ще до моменту, коли чула питання, де той запал, де та жага до першості? Тебе зміг обійти клятий Візлі, хто далі? Може Лонґботом? Як довго ти будеш це дозволяти робити якимось простакам? – Драко в гніві був згустком темної магії, він був найкращий в цьому і здавалося, що він став частиною темряви.

Та Герміона, яку він знав вгасала і зараз, якби перед ним стояла ґрифіндорка, то вона б продовжила грати в гордячку, вона б не дала йому так розмовляти з собою таким тоном, можливо, в нього полетіло б якесь закляття, але все що його торкнулося – це її шкарпетка, яку вона зі злості кинула в нього.

— Оу, — він поглянув на кольоровий шматок тканини, який спіймав. – Дякувати Мерліну, це не ложка, а то було б дуже прикро обірвати на такому покидьку рід Мелфоїв.

— Я, — вона схлипнула і стиснула кулаки, тремтячи від розпачу й образи, що всі його слова були такі близькі. — Я не можу, Драко, я вже не в тій формі, я не можу бути...

— Слухай сюди, маґло, — вона насупилась, і він всміхнувся, бо ще не все було втрачено. — Тобі варто поїсти, потім залягти у теплій ванній, щоб твоє тіло відмокло і мало людський вигляд, далі ти виспишся, зранку одягнеш найкращу сукню і вкладеш волосся, так щоб його псяча щелепа відпала, і покажеш, що він даремно тебе кинув.

— Що-що? Що ти сказав? – вона підняла очі.

— Що тобі варто розкисати через..

— Ні-ні, останнє, Рон говорить всім, що це він мене кинув? — вона підняла брови і схлипнула, відкривши рота від нестачі кистю. — Це я! Я його...

— Але чомусь ти виглядаєш переможеною, а не переможцем, — він нахилив голову набік, оглядаючи її, а далі пройшов на кухню, хапаючи по дорозі відерце з морозивом з огидою дивлячись. — Він тебе навчив тільки поганому, — Мелфой закинув відерце в морозилку і важко похитав головою.

— Каріес — це не така велика біда, — вона стиснула плечі. – Можна просто замінити зуби!

— Я навіть думати не хочу про те, звідки ти набралася цих думок, - Драко роздивлявся вміст її холодильника. — Навіть миші не захотіли вішатися, а так хоч щось було б. Що їстимеш? Я покличу ельфа.

— Ні, ніякої магії у цьому домі, — вона ледь не підбігла до нього, коли він майже витягнув паличку.

Драко на мить зніяковів і важко зітхнув, подумки згадуючи Мерліна всоте.

— Тоді що ти пропонуєш?

Вона попрямувала до вікна, кивнувши на ресторан італійської кухні, як от-от зачинятиметься.

— Гаразд, одягайся, я сам туди не піду, — він змахнув з лоба вологе волосся і попрямував до свого плаща, поки Ґрейнджер попрямувала до комоду біля ванної.

За кілька хвилин на ній були джинси, кофта з каптуром і жовті гумові чоботи, на які він дивився кілька довгих секунд.

Іншого він не очікував.

Та його потік думок перервала м'якість удару якоїсь тканини. Це була худі з надписом назви маґлівського університету.

— Вдягни це, я не піду з тобою у такому вигляді, — промовила вона, всміхнувшись злегка, наче це він виглядав жахливо. — Це худі мого батька, все гаразд, просто це дико, коли я в лахмітті, а ти як з як бісова модель, — вона втомлена прикрила очі. — Ой, тільки не говори, що маґлівського не вдягнеш, ніщо не зіпсує твого вигляду, ти зал..

— Залишуся таким покидьком, яким і був, навіть якщо вдягну сукню твоєї матері, - Мелфой вже стояв у худі поверх сорочки, і виглядав не менш привабливо ніж у костюмі. Він виглядав як звичайний студент Оксфорду, і Герміона навіть задивилася, бо це було дивно.. і приємно.

На диво, приємно уявляти його звичайнісіньким маґлом.

                                                                                               ***

Коли її чобіт торкнулися перші краплини дощу, вона підняла голову догори, щоб волога охолодила її обличчя. Це були тихі кілька секунд, поки Мелфой не вийшов з її будинку й не натягнув їй каптур на голову, потягнувши за шнурки так, що залишився стирчати лише ніс дівчини і рот, який викривився в злу гримасу.

Навколо людей не було, всі сховалися у віконних рамах, оберігаючи тіло від прохолоди дощу.

Герміона розправилась з шнурівками, настала черга Мелфоя, та він перебіг через дорогу, чекаючи її на протилежному боці.

Вуличні ліхтарі засяяли, сповіщаючи, що вже десята вечора і Драко миттєво відкрив двері ресторану.

— Ми вже зачиняємось, — пробурмотів вусатий чоловік з чітким акцентом, напевно італійським. — Попрошу вас.. о, Герміоно! Що ж ти так пізно, красуне, — він щасливо всміхнувся і витер руки об рушник, що висів у нього на поясі.

Герміона пройшла під рукою Драко, що якраз тримав їй двері, і так само змінився в лиці: з благального виразу на полегшення, що ґрифіндорка була поруч. Хоча він тут саме через неї.

— Містере Капеллі, перепрошую за пізній візит, ми візьмемо те, що залишилося і швидко підемо, — заприсяглася Герміона і повернулася до Драко, щоб той кивнув.

— Ні-ні, Герміоно, я й так обіцяв тебе пригостити з нагоди твого переїзду, — він поглянув на Мелфоя і нахмурився. – А ви, чоловіче, могли б і допомогти цій дівчині, вона сама в перший день тягала меблі й валізи!

— О, якби я знав, я б з радістю їй допоміг, як роблю це зараз, але, — він кинув погляд на дівчину і повернувся до господаря ресторану. – Дякую вам, що наглядали за нею, зберіть для нас величезний пакунок їжі, і додайте туди овочів, якщо можна, і кілька пляшечок вина, на ваш смак, — Драко обперся на барну стійку і навдивовижу легко завоював серце старого італійця, можливо грошима, а можливо й своєю усмішкою.

Поки містер Капеллі вирушив збирати замовлення, Герміона спостерігала за тим як Драко гармонійно виглядав серед забігайлівки о десятій вечора з вологим білим волоссям і досі чистим взуттям.

— У тебе є маґлівські гроші? — неочікувано запитала вона, він підняв брови у награному здивуванні.

— Хочеш у мене позичити трохи? Не переймайся, я з радістю допоможу тобі у скрутному фінансовому становищі.

— Мені не треба, — вона процідила і насупилась, на що він солодко посміявся.

— Я розумію, тобі здається, що я далекий від.. цього світу, та я довго його вивчав, я розумію деякі правила, які тут панують, — він кивнув і підійшов до неї, а потім нахилився на рівні її очей. — І в мене достатньо коштів тут і там, щоб купити усе, що тобі знадобиться, усе чого ти б могла забажати. Тому є у тебе якісь мрії, Ґрейнджер?

Вона дивилася в його сірі очі, косячись на двері, за якими містер Капеллі шарудів пакунками.

— Я хотіла б ще, — вона відчула як голос осів десь на дні, тому прокашлялась тихо, — хотіла б шматочок торта.

Він бачив як її рот вимовив кожну солодку букву. Він поглинув їх усі.

— Звичайно, наче тобі ще мало солодкого, — він випрямився рівно в той момент, коли господар ресторану вийшов з кухні з пакунками.

Тоді Драко обрав ще кілька десертів, які залишилися на вітрині і, побажавши гарного вечора, розплатився з Капеллі.

                                                                                          ***


Повітря в її квартирі смакувало по-особливому, він не встиг його покуштувати, коли тільки завітав, та зараз, після дощової свіжості, Драко ковток за ковтком напувався ним. Ноти кориці, книжкового пилу, солодких цукерок, прального порошку і шкіри. Ні, не просто гіркувато-кислої шкіри взуття, чи якогось жакету. Це був запах жіночої шкіри, легкий і ледь помітний, але він був всюди. Він зиркнув на її постіль і подумав, що вона цілком могла б спати в ній оголеною, а він, якби вона була не заперечувала, міг би просто дихати поруч, і цього йому було б достатньо.

— Досить витріщатися, — вона зняла взуття й босими ногами пішла до кухні, залишаючи там пляшку з вином – єдине, що він дозволив їй нести. — Я знаю, що це не те місце, у якому Мелфої звикли перебувати, але ти сам викликався бути феєю помічницею, тому давай, розважай мене, бо я ще трохи і розплачуся від того, що єдиний, хто вирішив зі мною напитися це..

— Драко Мелфой, так, я сам від себе не очікував, що мені настільки знадобиться місс Ґрейнджер, та як би там не було, я тут, тому просто отримуй задоволення від моєї присутності, — він нарешті дійшов до кухні і зиркнув на неї. — Ти вся мокра і тремтиш, можливо, трохи чарів..

— Ніяких чарів! — вона направила на нього вказівний палець так загрозливо, ніби могла метнути ним Аваду.

Він схопив його за самий кінчик і відвів його в бік.

— Тоді знімай з себе речі, — промовив він це буденним голосом, перейшовши до розкладання їжі, чимось він наповнював її холодильник, а щось залишав на зараз. Герміона навіть на крок не здвинулась з місця.

— Що ти собі думаєш? Я не буду..

— Ні-ні, я про, — він всміхнувся, бо зрозумів, що навіть не уявив як це звучить для неї. — Просто прийняти ванну, наповниш її бульбашками і маслами, відігрієшся, це піде тобі на користь. Коли ти востаннє ніжилась у гарячій воді?

Вона відкрила рота, щоб сказати, але вона не пам'ятала, а якщо щось забувала Герміона, то це було справді давно.

— Зрозуміло, тоді я піду наповню ванну, а ти знайди хоч щось, звідки можна пити, бо я з пляшки не питиму.

— Як щодо горщика з-під фікусу? — вона уїдливо всміхнулася, знайшовши дня нього чашку з надписом «Don't touch my mug, muggle» та прислухалася до звуків з ванної.

Вона уявила як Драко схиляється над її тюбиками, склянками та іншими засобами гігієни і шукає щось для ванної, та в неї таких розкошей не було, тільки шампунь та мило, а також щітка й паста. Усе залишилося там, в іншому домі, минулому домі, його домі. Треба буде забрати, думала Герміона, обов'язково забрати усе, але вона уявила, як ті речі будуть нагадувати про Рона, про їхнє спільне життя, як вони їх обирали, і як Рональд іноді користувався її дорогим шампунем для неслухняного волосся.

— Ти ще довго? — чоловічий голос вибив її з власних думок, він стояв в темних брюках, босий, певно його капці теж промокли, його руки були вологі, певно тому він закотив рукава білосніжної сорочки, а бонусом розщепив кілька гудзиків.

Він гарний.

Такий..

Домашній?

Вона кліпнула раз, потім ще раз, а тоді насупилась.

— Надто швидко, — вона вперлася руками в бедра.

Вода б не змогла так швидко набратися.

— О повір, я не всюди так швидко закінчую, — він всміхнуся, почекав хвилину, коли її гнів зміниться на щось інше: вона могла б почервоніти, знітитись, всміхнутись, сказати, що він збоченець, та вона ніяк не відреагувала і це вдарило по ньому. — Ох, справді, будеш ображатися через краплину магії, вона тече в моїй крові, відмовлятися від її благ це те саме, що ставати...

— Ким?!

Він поспішив. Надто близько підійшов до краю і ледь не впав, а потім кахикнув і промовив:

— Звичайною людиною, Ґрейнджер.

— І що в цьому поганого? — вона подивилася на нього уважно. — Можливо, я хочу іноді бути звичайною, ти особливий з магією в крові, та я ні, я знаю як це жити звичайним маґлівським життям, і воно прекрасне, Драко! Воно спокійне, воно розмірене, очікуване, стабільне, і ти впевнена в кожному дні, — воно схлипнула, — а не боїшся, що тебе просто зрадять, чи обізвуть, чи просто пішлють, бо ти маґла, там всі такі як я, але я серед них вже чужа, і тут я теж чужа. Досі! — вона притиснулась до його грудей, навіть не помітивши той момент, коли він її обійняв.

Це було швидко, він не роздумував. Герміона почала втрачати контроль, тонути у відчаї і він був єдиний, хто міг її втримати.

— Я тепер чужа для всіх, я навіть не знаю, що ти в біса забув тут, чому ти досі тут, але я не хочу, щоб ти йшов, хоча б не зараз, бо я втрачу ті крихти здорового глузду, — вона тремтіла вже не від холоду, а від бурі що наповнила її тіло.

А він став її прихистком, він був міцний, стриманний, надійний і як би вона не била його емоціями, він не рушив з місця. Одна його рука обійняла її за плечі, а інша за пояс.

— Я нікуди не піду, обіцяю, — він переборов бажання вдихнути повітря біля її волосся, та не зміг стримати порив поковзати пальцями вигином її спини. — Йди до ванної, а я зараз принесу це все, гаразд?

— Ти ж не будеш дивитися? — чомусь ця фраза була такою по-дитячому наївною, що він ледь стримав сміх.

— Не буду, обіцяю, — він відпустив її, слухаючи як вона попленталась до ванної, він спитав. — То я можу використовувати магію?

— Йди до біса, чистокровний покидьку!

— Дякую, — сміючись промовив він.