Пів душі

1 Втрата

Трек до розділу - Palisades - Dark

Знаєте, я завжди був негідником та лиш тепер це зрозумів. Тепер, коли все втратив, коли зостався геть сам у незнайомому мені місці.

Це літо стало для мене найжахливішим періодом у моєму житті. Бо тоді я втратив батьків. Втратив усе. Хоч до того зовсім цього не цінував.

Мої батьки, як завжди, спланували нашу літню відпустку і звісно ж я не хотів проводити її з ними. Як типовий парубок, який у цім році мав би вступити до коледжу, я так жадав розважитися і відірватися з друзями. А не їхати на озеро з батьками й махати вудочкою чи допомагати готувати барбекю.

Я безмежно ображався й протестував. Ігнорував батьків, під час поїздки, заклавши навушники у вуха й залипав у телефоні обираючи собі нове тату, з-посеред малюнків, які сам же намалював. Ті візерунки мені снилися. Я їх невпинно шкрябав у блокноті, хоча скоріше це рука сама їх постійно виводила. Це тривало до тих пір, допоки я не робив собі тату зі ще одним вигадливим, нікому невідомим знаком. На якийсь час це припинялося, аж поки мені не починала снитися ще одна закарлючка.

Надворі була страшна негода, дощ лив стіною, а від вітру автівку носило дорогою. Батьки не зважали на мене й наспівували якусь стару пісню разом з радіо, яке через негоду горлало то тихіше, то голосніше. Я збавив звуку й слухав їхні голоси, які практично не попадали у жоден такт. Згадувалося дитинство і те, як ми разом отак кудись їздили й це я горлав пісень ще дужче за них.

Я тупився у вікно, в якім поправді було важко щось розгледіти. Та мою увагу привернув силует змоклого хлопця. Десь за двісті метрів стояла така ж змокла дівчина. Чим ближче ми під'їжджали до озера, тим більше було змоклих людей, які наче зливалися з заростями лісу. Здавалося їх ніхто не помічав. Окрім мене.

Усі ті люди були зодягнені у старечий, дивного крою одяг, надто легкий для сьогоднішньої погоди. Їхні обличчя нічого не виражали, так наче вони тут стояли, бо так має бути. Таке їхнє призначення. Наче вони одне ціле з природою. Наче статуї, які незворушно стоять та дивляться лише у той бік, в який їхній погляд скерував скульптор.

Тіло пробило холодом, хоч в автівці пічка працювала на повну. Мені здавалося, наче ті, непомітні моїм батькам, зустрічним автівкам, люди — спостерігали за мною. Хоч і їхні голови не поверталися услід нашому авто.

Якоїсь миті мою увагу привернув парубок, який вирізнявся посеред цих білих статуй. Він рухався. Рухався як звичайна людина, хоч і був у такому ж дивному вбранні: високий комірець сорочки з рюшами на ньому та на дутих рукавах, широкий пояс камербанд та такі ж білосніжні штани, поділ яких був трохи вимащений грязюкою.