Іду зараз додому і єдине, чого хочеться – це лягти у ліжко і поринути у тривалий солодкий сон, забувши про всі проблеми та незручні ситуації, які обвалилися сьогодні на мою голову. Сонце майже сіло за обрій; дітлахи у дворі вже немає, хіба що скрипучі гойдалки, що розгойдуються вітром, трохи оживляють майданчик.
Зайшовши до під'їзду, я проходжу зламаний ліфт і починаю підніматись швидкими кроками на свій поверх. Доходжу до дверей і завмираю з круглими очима: під ними лежить коробка. Звичайна така, коричнева, запечатана. Наслухавшись достатньо моторошних історій, брати її в руки якось не хотілося. Уважно розглянувши подарунок, я помічаю, що на ній ніде нічого не написано. Значить, справа рук не листоноші. Тоді що за гумор? І чому ця річ саме під моїми дверима?
Повернувши ключ у замку, я проникаю в квартиру і таки беру з собою коробку. Не залишати ж її на загальний огляд. Може, віднести її вранці на пошту? Сказати, мовляв, знайшла на сходовому майданчику. А там хай самі розбираються, чиє це й до чого.
Але ні. Не варіант. У коробці може бути як щось погане, так і щось хороше. А раптом це подарунок від таємного прихильника? Згодна, малоймовірно, але все ж таки, чого тільки в житті не буває.
Набравшись сміливості, я беру кухонні ножиці та починаю розкривати коробку, зупинившись на думці, що цей сюрприз хтось підкинув із моїх друзів. Швидше за все, так і є.
Нарешті розкриваю коробку. Річ, що лежить там, повністю заводить мене в глухий кут. Це фарфорова лялька. Неймовірно красива, з чорним гладким волоссям та синіми очима, одягнена в чорний плащ. Ось тільки єдина річ, яка мене в ній непокоїть – це сокира в руках. Так, лялька тримає саме холодну зброю, на кінчику якої видніється червона пляма. Очевидно, кров.
Я тримаю іграшку тремтячими пальцями, боячись її сильно стиснути. Якщо це чийсь жарт, то, якщо чесно, не дуже смішно. Навіть трохи моторошно.
Поклавши ляльку на одну з полиць шафи, що стоїть у передпокої, я йду спати, бо неймовірно валюсь з ніг, а повіки здаються важким камінням.
Завтра. Все завтра.
Серед ночі прокидаюся від якогось скрипу. Сонно прислухаюся. Він нагадує тертя пінопласту об скло. Дуже неприємний звук. Я вмикаю світильник і розумію, що це доноситься з передпокою. Стало неймовірно страшно. Я не можу бути не сама у квартирі. Двері на ніч зачиняю, вікна також.
