Мене звати Веїл. З народження до семи років я жила в звичайній сім'ї, в звичайному будинку в великій Британії, в місті Ловестофт. Нічого незвичного. На людях мої батьки були дуже порядні, добрі, чесні люди. Вдома же батько пив а мама приймала наркотики. До сих пір незнаю як їм на людях вдавалось бути нормальними, або за 5 хвилин повністю прибрати дім щоб / / нічого не запідозрив.
І от одного невинного осіннього дня батьки сказали що ми їдемо в інше місто. Так як ми не часто кудись іхали а тим більше за місто це звучало підозріло. Мені ще й сказали зібрати самі важливі речі. Тоді я чомусь не сильно звернула на це увагу. Ну може на декілька днів їхали?...
Зібравши речі, ми вирушили в дорогу. Батьки весь час мовчали. Ми приїхали в якесь місце, тато сказав вилізти з машини.
- Виходь,і речі не забуть, ми тут ненадовго а потім поїдемо далі - сказав батько з підозріло спокійним тихим голосом та лицем майже без емоцій - і постій тут, біля паркану - він вказав на якийсь милий великий дім блідо рожевого кольору з коричневим дахом.
Нічого не розуміючи я слухняно чекала поки батьки пішли кудись. І вже через декілька хвилин я побачила батьків які дуже поспішаючи бігли до машини. Зрозумівши що ми вже їдемо я пішла до машини. Але батьки завели машину, та вже почали виїжджати. Я кричала їм щоб вони повернулися, але вони поїхали далі та зникли за горизонтом. Ще декілька хвилин я чекала, надіялась що вони повернуться.
Пройшов ще деякий час і тут я побачила як якась дивна леді середнього віку вийшла з того милого будиночку. Вона була вдягнена в рожеві черевички, рожеву довгу спідницю, сорочку, рожеву кофту, та рожевий капелюх. Також на ній було багато-багато прикрас. Різнобарвні шпильки на її майже сивому кучерявому волоссі, багато намист та браслетів (які якщо чесно зовсім не личили до її костюму).
- Рожева леді! - одразу подумала я - може вона знає де мої батьки та коли вони повернуться?...
Леді йшла через гарний сад милого будиночку та усміхалась мені. І не дивлячись на її добре лице і милий рожевий одяг, він неї віяло якоюсь дивною аурою. Таке ніби насправді всередині неї панує одне зло.
- Привіт, сонечко, ходімо зі мною - мовила вона та подала мені руку.
- Я нікуди не піду, я чекаю батьків - відповіла я витираючи сльози. Я не дуже чутлива, але коли тобі 7 років і ти не знаєш де твої батьки, можна і заплакати.
- Розумієш... - її вираз обличчя різко змінився з веселого на сумний - твої батьки повернуться не скоро. А в цьому домі є місце де ти переночуєш.
Ще трохи посперечавшись я все таки пішла з нею.
