Так як я тут надовго я розклала свої речі, серед яких багато декорацій ручної роботи. Скільки себе пам'ятаю я завжди любила чимось займатись. Малювати, ліпити, танцювати, клеїти, всі хоббі які тільки можна уявити. У батьків не було часу та грошей кудись водити мене, тому я вчилась всьому сама. Батьки, доречі, не любили всі ці мої заняття, тому я старанно ховала все, то під ліжко, то кудись далеко в шафу, а то хто знає, може щось їм не сподобається та і викинуть. А вони так могли.
Також я розвісила ловці снів. Не то щоб я в таке вірила, але ж вони такі гарні та кольорові!
Тепер моє ліжко виглядало прекрасно! Не дивлячись на це насправді всеодно було сумно. Це зовсім інше місто і мені тут тепер жити. Різка зміна обстановки та втрата батьків сильний удар для семирічної дитини. Але Дейв мене заспокоював та підбадьорював. Він в принципі дуже приємний хлопець який нажаль став сиротою ще в 6 років.
Настав час вечері. Ми пішли в столову. Побачивши всіх дітей в одному місці я зрозуміла що їх не так вже і багато. То виходить що мало хто віддає своїх дітей в дит будинок. Може я просто особлива?
Нам поклали на стіл якусь дивну кашу та салат (певно не першої свіжості).
– Фуу, я не буду таке їсти – сказала я якійсь неприємній на вигляд жінці яка роздавала їжу.
– Будеш. Тут іншого нема – відповіла вона насміхаючись.
– Спробуйте добавити в це незрозуміло що трохи спецій може... Або купіть свіжі продукти. Це їсти неможливо, фу! – в моїй сім'ї готували не прекрасно, але ми ж купували свіжі продукти і т.д.
– Дівчисько, не лізь до мене! Їж що дають! – вона вже була зла – і не смій грубити мені!
– Божеее, ви серйозно? Я вам як ліпше хочу, поради даю.
Жіночка тільки розвернулась та пішла а Дейв почав сміятись.
– Її всі бояться, а ти так з нею говориш? Я колись хотів так само сказати, але мені сказали що вона мене з'їсть.
Так ми і сміялись весь вечір давлячись огидною вечерею. Потім настав час сну, відбій був в 21:30. Та чому так рано?! Авжеж я не хотіла спати. Ну і не збиралась це робити.
Я не спала, весь час читала під ковдрою тримаючи ліхтарик в руці. Але до нас зайшла міс Хензел.
– Спати! Вже давно був відбій.
– Я не хочу.
– О боже! А що з твоїм ліжком?! – здивувалась вона побачивши як я прикрасила все довкола.
– А що? Гарно!
– Завтра ранком все прибрати! А зараз спати – вона відібрала у мене з рук ліхтарик та книгу, і пішла.
Я довго не могла заснути через всі ці емоції та особливо злість до цієї пані. Мене заспокоював тільки Дейв. Я була дуже рада що знайшла таку людину як він. Хоч хтось тут приймав мене такою якою я є.