Відчуй

Розділ 2

Крістофер Морган

22 серпня 2025 року.

Сьогодні я поцілував іншу жінку.

Чужі вуста.

Чужі дотики.

Чужа душа.

Моя кохана жінка стала чужою.

Моя мила Аніта тепер залишилася лише спогадом.

Два дні тому ми поховали нашу крихітку.

Нашу надію.

Ліззі було лишень чотири місяці. Вона ще не розмовляла, проте постійно посміхалася. Не ходила, але постійно дригала своїми крихітними ніжками.

Ані не називає себе убивцею. По ній не видно болю втрати, а моє серце буквально розривається від нестерпної порожнечі, що з'явилася після втрати принцеси. А можливо я просто тону у цьому болоті ненависті та жалю й не помічаю почуттів жінки...

Як кохати?

Як дивитися на неї без бажання убити?

- Я взагалі не розумію, чому ти досі живеш із цією інвалідкою, - прокурений і, до біса, ненависний голос батька викликає мене з роздумів. Я кручу склянку з віскі за годинниковою стрілкою і думаю, чи слід мені перевірити скільки знадобиться часу, аби батько згорів, якщо вилити цей віскі йому на голову і підпалити його ж запальничкою. Клац - клац. Відкрив - закрив. Напевно, це буде важка смерть. Горіти і так, не дуже приємно, а тут ще й майже на суху, пробач, татку, але використовувати дорогокоштовний віскі на тебе я не стану. Я посміхаюся, проводячи паралель із сухою шльондрою, яку трахнув зранку. Дідько, хочу когось убити. Хочу убити цього старугана, хочу вбити Емілі чи Емму, байдуже, вони, хвойди, безіменні.

Хочу вбити Аніту.

Жар розповзається тілом від спокуси останнього варіанту. Вона нагадує тільки-но народжене котеня. Таке миле... безпомічне... сліпе... Смішок виривається із горла.

Моя кохана Аніта. Яка іронія...

Тіло здригається і я наче в іншому світі.

- Не називай її інвалідкою, - буркнув я. – Вона моя дружина, мама моєї... - я осікся. Ані вже не мати, а я вже не батько. Чорт. Шрами на серці від утрати ще надто свіжі. Я хочу додому, до дружини. Ми маємо бути разом. Хочу поцілувати її. Моя мила Ані. Я не знаю, що робити. Що казати, коли прийду додому?