Контракт

Розділ 9. Нав'язливі думки та гарні сни

Відчуття було дивне. Відкрила очі. Я під водою. Але можу дихати. А коли видихаю носом з нього вилітають бульбашки. Єдине що можу - спостерігати як падаю. Світла майже нема. Вода майже чорна. Через декілька хвилин моя спина торкнулася дна. Бажаня рухатися є, а зробити то дуже важко. На кінцівках наче гирі, й також шиї.
Очі дивляться угору. Там вода. І тільки вода. Ні рослин, ні рибок. Навіть силуетів нема. Мене то не злякало. Злякало інше - знов відчуття спостереження за собою. Відсічі ж я не дам.
Панікувати не можна! Згадай чому тебе вчили. Чим більше паніки тим гірше. Чим тяжче та швидше я дихаю - тим більше відчуття того що вода стає тяжчою та матеріальною. Щось майнуло перед очима. Темне, і нависло наді мною. і почало дивитися на мене. Ці білосніжні пусті мертві очі були навпроти моїх. А холодні руки того чогось поступово сягали моєї шиї. Я заємурила очі. Це не правда. Арс, прийди в себе! Прийди в себе! Прийди до тями!
- Арсель! Прокинься! О! Во! Реакція є! Вона прийшла до тями! - хто це? Тут дуже багато голосів. То все був сон? То й на краще. Сил відкрити очі нема взагалі. Аж якесь дежавю відчула. Моє тіло відірвалося від землі? А хіба то має сенс? Мені зараз так погано. Наче зараз хтось мене порізав і зараз те все порізане вилізе назовні. Через кілька хвилин мене кудись поклали. Ліжко то точно, але де я так і не зрозуміла, а сил відкрити повністю не було. Да і коли відкривала їх нічого не зрозуміла. Стеля в нас всюди однакова.
Через хвилин 7 все стихло, а я чула лише годинник. Механічний але водночас на батарейках. Тік-так, тік-так, тік-так... Тут якась стрічка на липучках відкривається... чи просто розкривається? Не важливо. В даному випадку не важливо. На руку мені одягнули манжет що почав надуватися. Запала тиша. До того моменту, як апарат запитав. А медсестра тихо почала бубоніти собі під ніс. Напевно щось з розряду: "От недалекі, знов без кепки вийшли. Та й вихователям ще й такі самі як і ви." - якщо судити по деяких словах що змогла розібрати. А Вам би валеріянки попити. Занадто ви дуже злі на життя. Хоча Вам і валеріана не поможе. Да й значить я в медпункті. Одним питанням менше
Я закрила очі повністю. Наче водночас і сплю. А наче і ні.
- Цсушко, прокидайся, тримай таблетку. Має тобі помогти, а то ти вже кольору свого волосся.
Цсушко? Цсушко.... А стоп, це ж я. Вдалося хоч якось сісти та випити таблетку. А після мене поклали назад. Хоч очі я змогла вже відкрити. Через кілька хвилин ще троє зайшли з поганим самопочуттям. Потім ще двоє. З кількома ми ще грали в "Камінь-ножиці-папір". Медсестрі цей натовп швидко набрид і вона загнала усіх в корпус. Бо всіх багато, а вона адин. Скоро всіх відпустили, я з ними хотіла також піти, а мені сказали лишитися. Ну то в принципі непогано. Тут тихо, в якійсь мірі навіть приємно, якщо не зважати що віддає стариною, якщо не раритетом. Наприклад те що тримається все на скотчу, доброму слові й саморізах. Наче ж хотіли ремонт робити, але схоже все як завжди пішло не туди. Хоч вікна замінили, і на тому дякую! Через хвилин... Навіть не знаю скільки мені стало легше, тільки тїсти захотілось якось. Скоро там обід?
Встала з кушетки, сказала медсестрі що йду до мені легше та пішла в сторону кімнат, поклавши руки до кишень. По коридорах йти якось наче і нормально, і душно водночас. Якийсь дннь дисонансів.
Ех... Зараз би покупатися десь чи на тренування... Як колись. Ай, я в щось врізалася. М'яко. І сердце чути. А стоп, це хтось. Хух, це хоча б Ліда. Вона тихо посміялася па погладила мене по голові. А я обійняла її. Вона трохи вище за мене тому це було доволі зручно нам обом.
- куди прямуєш? Скоро ж наче обід і всяке таке.
- а ти спиш на ходу, хоча обідній сон ще далеко.
- я зранку така, Лідо. Вже в принципі нормально. Посплю, поїм і буду в порядку. Хоча і не факт, бо відчуваю себе як шкарпетка в пральній машинці.
- ну це в принципі не дивно. То друга забрали, то погода фігня, то дурне бажання одного пришелепкуватого хлопа. Звісно організм втомиться. - подруга відпустила мене, похдлпада по плечу тй пішла далі в свій бік. Чому то мені здалося дивним лише тоді, як це скінчилося?
Доповзла до ліжка. І все. Лягла і не знаю чи стану. Я приклеїлася до ліжка. Мене більше від нього не відірвати без темних кіл в мене перед очима.
- я розумію Ліді погано стало бо в неї темна довга ковдра за спиною, кольору воронячого крила, а ти чого то здязлв зі світлим волоссям?
- отак, Галю. А зараз можеш просто помовчати?
- всі ви метеозалежні такі... Спочатку помовч, а потім: "а чого ти мовчиш?".
- бо людям погано а ти ще згори докидуєш дискомфорту... Подумай про це якось.
Далі знов туман. Лише пам'ятаю кілька ложок супу з макаронами та ягідний компот. І от я знову на ліжку. Дівчата також на своїх ліжках щось собі роблять. Ой я телефон забула поставити на зарядку. А зараз це якось не важливо. Виклала телефон з кишені спортивних штанів на тумбочку та витягнув подушку лягла на бік, просунув руку під подушку. Сон прийшов швидко та плавно.
Відкрила очі. Я на березі гарного озера. Воно гігантське а десь вдалині видно ліс. Вода була прозора, навіть біла. Я зняла свої шльопанці та зайшла у воду. Температура ідеальна. Тепла але трохи прохолодна водночас. Нагадує воду в басейні під час тренувань. Дорослим вона не подобалася, і під час заходу до басейну було холодно. А потім було неможливо нас витягнути.
Зараз було ідентичні відчутя. Воно навіює спогади. Ноги несуть мене в воду. Стою вже по бедра. А досі бачу власні ноги. Десь взагалі існує така вода?
Дивлюся у воду. Відображення в мене не було. Та й не важливо. Жага плавати була більша. Тож стрибок у воду з невеликого розгону був для мене очікуваним. Відчуття було чудове. Щось давно забуте але таке хороше. Відчуття води навколо було прекрасне. Навіть одяг мені не заважав.
Затримала дихання. Пірнула. В легенях відчувався пульс. Хоча відкрити очі було неприємно. Вода не солона і на тому дякую. Вода була доволі гарна яскраво синього кольору, як в мультиках. Це прикольно.
Минуло хвилини 2, точно не 3 і я винирнула, щоб вдихнути. Спочатку видих потім вдих. Як на тренуваннях колись.
Чийсь сміх? Звідки тут сміх? Дуже знайомий. Жіночий тихо й сміх. А там ще чоловічий... І хлопчаче реготання... Сумнівів нема тут батьки та Ракіель... Але де вони? Я їх не бачу. Серед дерев нема. І в тумані вдалечині не видно. Може в небі? Та ні? Опускаю голову й погляд на воду. Вони там, в глибині, по дну ходять. Тут з братом вересіклися погляди - він посміхнувся та махнув рукою кличачи мене до себе. А батьки не реагували.
В теорії не так глибоко, допливу. Друге пірнання не дуже відрізнялось від першого. Лише пливла тепер не вбік, а вниз. о, батьки помвтили мене та просто стали, схрестивши руки на грудях. А брат чекав мене з простягнутими руками на обійми. Дідько... Я так поринула в думки що забула за повітря. Бісів рефлекс. В намаганнях вдихнути - випустила майже все що лишилося.
Брат поплив за мною та допоміг винирнути. Відкривши очі моя голова була над водою і я відкашлювалася. А він намагався мене притримати на воді щоб я трималася. Кінцівки вже не слухалися. Він тривав мене руками за талію. Таке відчуття що він не може вибратися з-під води... Чому? Його погляд був доволі встривожений за мене. Мій погляд на нього був такий самий.
Мах... Де я? Що тільки що було? Чому так якось в мороз кида? Відкрив очі побачила перед собою Зорю, що мене перелякало. Що я вилаялся.
- ти шо тут робиш?
- дивлюся чи жива ти. На щастя жива, це тішить, - подруга сіла біля мене та поклала руку на плече. - як самопочуття?
- вже краще. Голова не паморочиться так сильно, а нудота пройшла, - я так міцно заснула? Бо голос якийсь в мене заспаний дуже. - а ти як поспала?
- я не спала.
- а, ой... Ну да ладно. Що там зараз в нас? Знов на вулицю?
- в теорії то так, і всі давно вже там, але мені сказали з тобою тут сидіти, що не повторилося як вдень.
- тоді прошу постав мого здохлю на зарядку... Будь ласка.
Подруга посміялася, і після тріпання моєї голови - вийшла в коридор. А біловолоса пані змогла сісти по-турецьки. Чому в мові нема слова друг жіночого роду? Хоча стоп... Його можна використовувати як до чоловіків як до жінок. Інколи деякі речі очевидні, але дійти до них з початку так важко. Бо Рина не просто моя подруга. Вона мій друг. А тут згадала її, і вона тут як тут.
- з такими темпами батарея в тебе гавкне.
- переживу, не так то й часто мені хтось пише. А меми від вас я і так можу подивитись, якщо телефон гавкне по батареї.
- хах... Сперечатися не буду...
Рина зникла в дверному проємі.
Мені вдалося згадати що мені снилося... І стало так тоскно на душі. Я хочу до брата. Щоб він був поруч... Як тільки я про це подумала... Краєм ока побачила знов темний силует.твін стояв в кутку на балконі. За дверима. Цей погляд вселяє страх. Я не контролююю це. Цей погляд пожирає мене. Якщо погляд мами коли вона зда змушує тебе провалитися під землю. То це я не можу навіть описати. Він викликає просто таку паніку... Як під час якогось виступу... Перед тисячами людей... Аж вивертає. Як добре що вже обід переварився хоч якогось: вийшов би він назад
Навіть не одразу зрозуміла що рожевоволоса повернулася. Вона клацнула пальцями перед моїми очима і я почала кліпати. Виявляється я не кліпала - очі почали боліти та сльозитися.
- ти бачила те що стояло на балконі? - перевела погляд на Рину. Вона щиро не розуміла про що я. Цей погляд вона підроблювати не вміє. - ай... Не зважай може знову просто тнині плями перед очима.
- тільки падати без свідомості не треба знов! Ляж краще.
- ти ніколи не мала відчуття що все що те що ти робиш... Не має сенсу, все без сенсу. Життя, смерть, малювання, стосунки, почуття, люди - все це не має сенсу. А перспектива темноти й пустоти навколо не таке і погане. Бо що в основному стається з людьми поки вони живі? Правильно - страждають, з рідкими моментами щастя та задоволення, що з часом перетворюється на те саме відчуття ностальгії та "Раніше було краще".
- життя не просто чорне та біле. Буває тьма з чимось прекрасним, а буває світло з якоюсь плямою темною... В метафорах не сильна, але сподіваюсь зрозуміла сенс. Но... Но... Хіба життя то не про намагання стати щасливим та здійснити мої мрії?
- а якщо моя мрія бути разом з братом?
Мені прилетів підзатильник. Навіть якось не боляче. Чи то друг не сильно вдарив мене... Дивно називати дівчину таким словом, але доволі цікаво.
- ти ж хотіла стати якось тренером з плавання чи спортсменом. Ну то йди до цього. Випустишся звідси та тримай цей курс!
- як в твоєму світі все легко одначе... Я вже три роки не займаюся. Не думаю що вдастся повернутись до форми.
- Знайди інший шлях, іншу ціль. Тобі книги подобаюся то може з ними щось?
- а ти явно не відстанеш поки я щось не скажу, так? - у відповідь кивок з хитрою посмішкою.
- ну може відкрию якийсь магазинчик чи піду бібліотекарем працювати. Задоволена?
- звучить не щиро.
- бо я просто хочу що ти поки відстала.
- крутий аргумент... Довго думала?
- секунд десять.
- реко-о-орд минулого разу було чотирнадцять.
- ти що засікала?
- ні, то робив Аладін... Ой ти ж, Алекс. Подумала про мультик от і згадала.
- я так і зрозуміла.
І тут запала тиша. Не знаю на скільки, проте я мало знову не заснула. Ну і втома в мене сьогодні ... А Зоря сиділа та малювала. Ніколи не помічала яка в нас стеля цікава... Біла в тріщинах, щось висить на дротах, щось на доброму слові, щось на клейкій стрічці. Краса просто. Інакше сказати не можу. Цікаво скільки воно ще протримається і не впаде нам на голови? А наскільки то боляче коли ламається череп? В теорії дуже боляче, а як з іншої сторони дивитись - ні: миттєва смерть.
Якщо так задуматися - Смерть не болюча річ. Болюче є те що перед нею. Було то ментальні страждання чи фізичні. Тому чи хіба варто її боятися? Не думаю. Хотіти? На рахунок цього не знаю. В теорії то є бажання та мрія. Так? А їх треба виконувати. Але чому таке тоді вважається чимось поганим? Людина сама може розпоряджатися тілом і життям. Не зрозумілий для мене парадокс.
- Арс, ти як?
- Засинаю...
- Ну... По тобі видно. - тут я піднялася на лікті та глянула на друга.
- Так чого питаєш?
- А тобі подобається тиша?
- А що в ній такого? Поруч ти, тому не так напружено як з Чеширом.
- І це сказала та що з ним сьогодні говорила доволі спокійно? Може саме через нього і стало тобі погано? - Зорина підняла на мене очі, від скетчбуку. Наші погляди перетнулися. А мені стало якось ніяково - опустила погляд.
- Можливо, бо він мене облив, тому може. Але я сумніваюся... Це напевно стрес і тиск ти ж знаєш в мене з тиском в спеку проблеми.
- Не до такого ж... Медсестра нічого не сказала путнього?.. Ну в принципі як завжди. Ти лягай. Відпочинь ще.
- Вночі відпочину... Зараз вже якось і думати про сон погано. Не дивись на мене як на божевільну. Я не настільки сонько як дехто!
- Нічого ти в задоволенні не розумієш.
- Ну в мене ж нема хлопця.
Треба було бачити як вона вдавалася повітрям та почервоніла. Як же мені подобається робити таке з нею, розуміючи що вона не може дати такий же аргумент мені.
- Ми не про це говоримо...
- Так-так, звісно.
За такою розмовою що з одного русла перетікала в інше минуло ще трохи часу поки не повернулися наші з вулиці. Я чула гамір за стінами навколо нас. А в нашій кімнаті дуже не шуміли. І кожна дівчина з кімнати запитала про мій стан, і мені чотири рази знадобилося повторювати одне і те саме. А потім ще й п'ятий бо медсестра заглянула. Обожнюю такі моменти. То нікому не треба, то потім раптово усім. Як зробити щоб все було рівномірно? Де ця чарівна кнопка?
Через деякий час всі пішли до їдальні. Ще разів двадцять запитали як я. Добре що вже почуваюсь краще та не так було погано відповідати. На вечерю було щось по типу плову. Але який там плов? Який же тут класний чай. Солодкий. Як в дитячому садку. Чорний, але не з пакетику, а заварний. З невеликою долькою лимону і чаїнками на дні. Одна з найсмачніших речей що я колись пила.
Вечеря закінчена. Всі почали розходитися.
- Гей, Арсо! Поль сюди, любонько!
Цей стиль розмови я ні з чим не сплутаю. Кухарка пані Таня. Доволі мира людина, хоча інколи доволі двулика. Колег видає тільки так, за будь-який промах. Я не сперечаюся що це так і має бути, але коли в іншої кухарки рідна людина потрапила в лікарню то видавати її в манері що вона взагалі безвідповідальна потвора - занадто. Хоч до дітей ставиться добре. Навіть до найгіршиш то думці інших. Ну я підійшла і не встигла навіть звуку видати, як вона затараторила:
- Ваша 4 кімната на цьому тижні що буде будете чергувати, тому вирішіть між собою що та як та хто. Мене тоді не буде, будете з Мар'яною, тією новенькою. Стоп, а який сьогодні день? Субота? Навіть якщо і вона, в принципі нічого не зміниться. Ну ве, йди, було приємно з тобою поговорити.
Жінка посміхнулася, я попрощалася й пішла по коридору в сторону місця з зарядками. Й взагалі з якого часу монолог став розмовою? Не знаю, та й не цікаво. Бо це лише ця жінка так може.
Добра новина мій телефон живий і навіть майже повністю зарядився. А от погана у вигляді тридцяти п'яти дзвінків від аоексв та сорока двух повідомлень. Чому з ним в мене завжди проблеми по зв'язку, а в Зорі такого нема? Відпишу йому що хоч жива від свого імені.
Забрала телефон, пішла до кімнати. Перевдягатися не хотілося. А довелося. Пролунав відбій. Скоро всі спали а я ні.
Одинадцята година ночі. Телефон прожужжав.
"Ти спиш?" - коротке повідомлення у месенжері трохи зацікавило лежачу мене під ковдрою. Що вирішила відповісти на нього.