Контракт

Розділ 3. План

Боже... Третя година ночі, хто міг в таку годину написати, мені в перший раз за невідомо скільки сон приснився... і тут - Бац! - я відчула під подушкою вібрацію телефону. Будь проклята та людина, що пише в такий час.
Коли я дістала телефон з-під подушки - думала, що впущу його собі на пику, тому перевернулася на живіт. Написав якийсь T1me Ki1er. В мене нема знайомих з таким ніком. Саме повідомлення виглядало так:
- я ж казав - "чекай". - після цього все остаточно стало на свої місця.
- через якесь нікчемне бажання я не хочу позбавляти себе сну. - відклала телефон вниз екраном. А він продовжував нагадувати про себе. Один раз, два рази, три... Вібрацію треба вимкнути - однозначно. Що він там написав.
- але ж ти відповіла, значить не спала. Тому я пропоную тобі наступне: у наступний четвер, коли буде Петро Володимирович на вахті. Сьогодні ж чи завтра я покажу де можна пролізти в паркані. Десь на вечірній прогулянці.
- по-перше, я відповіла бо ти мене розбудив цим повідомленням. По-друге крім Петра Володимировича у нас буде ще на вахті Аліна Ярославівна та Богдан Сергійович. По-третє звідки така впевненість, що все вдасться? І що саме ти від мене хочеш?
- недооцінюй силу шоколаду. І я хочу щоб ти на кілька днів втекла з інтернату. Максимум два дні. Куди вже вибір за тобою.
- все ясно, хабарник. І це дуже файно і цікаво (ні).
Нарешті вимкнувши весь звук на пристрої, без докору сумління лягла спати. А він там хай пише чи хай не пише, абсолютно все одно. Може ще не пізно відмовитися?
Ранок. Субота. Єдине, куди варто спішити - на сніданок о дев'ятій. Тут мене не сильно штовхають в плече.
- Арс, вставай. - голос ніжний, проте в даній ситуації такий нестерпний. Володарка голосу славна людина, хоч і ду-у-уже чуттєва.
- котра година, Анюта?
- без п'ятнадцяти хвилин дев'ята.- сказати, що тоді сон, як рукою зняло - промовчати.
- чого ж ви раніше не будили?! я ж просила, якщо що за півгодини будити, ну дівчата!
- ти б все рівно встала тільки зараз. - з посмішкою додала Аня й сіла на свою постіль.
- але мені би не потрібен був би час прокинутись. А не бігати туди-сюди.
За хвилин п'ять я хоч не була в піжамі, і на те дякую. Вмитися встигла і побігла разом з усіма на сніданок. Усе як завжди, якщо не рахувати, Алекса при параді. В меню як часто бувають - сирники, бутерброд на кожного й кружечка чаю. Моє місце, за найближчим столом до дверей, біля вікна, не зайняте. Ранковий пейзаж лісу вселяв в саму душу якесь відчуття спокою, блаженства єдності з собою.
Та цьому спокою завадив чийсь погляд на собі. Я знаю чий це погляд, знаю чому він так дивиться на мене. Проте як би хотілось, щоб його не було. Через кілька хвилин він вже не дивися, я перевірила.
Весь інший час не різнився з звичайним ранком, тільки хіба що довелося проводжати самого Александра Бертьєрського. Вся і всі обіймали його, тисли руку, жартували з ним, обіцяли знайти його, де б він не був. З кожним таким прощанням натовп все зменшувався і зменшувався. Я ж просто не хотіла підходити, прощатись, розлучатись не просто з другом. Була на відстані від нього. Але як би я не хотіла, він сам до мене підійшов. В мене таке відчуття дежавю. Болюче дежавю. Хай воно зникне.
- ну... от і все поки що, так? - він трохи посміхнувся й присів трохи до мене, щоб наші очі були на одному рівні.
- га?
- Ти чого зависла?
- да так... не віриться, що ти вже йдеш звідси-ля. - як Алекс вже підійшов, вже ховати настрій не варто, да й від нього не сховати нічого. - так, ти би вийшов через рік. І я вже морально готувалася до цього. Але зараз... Це надто несподівано. Та боляче.
Він випрямив спину і поклав руки на мої плечі. І після цього він несильно захопив мене за шию та почав кошлатити мені волосся.
- Алекс! Бісова ти холера! Я же просила так не робити!
Він нахабно продовжив. До того часу, поки не підійшла ближче Зорина, котра стояла в стороні.
- А я вже думала, що ти все. - мій погляд привернув пакунок в її руках. Ця дівка просто без церемоній вручила його його хлопцеві та вони почали обмінюватись ніжністю.  Мені лишалося звалити якнайдалі. Це все не для мене поки що.
Весь інший час до обіду був такий самий, що й завжди. Тепле літнє сонечко нарешті показалося, крізь гусі хмари, й принесло якийсь піднесений настрій. Навіть не дивлячись на сирість навкруги хотілось поніжитися на теплі, дарованим цим світилом. На щастя було де посидіти, а тут ще й Зорина принесла мою улюблену ковдру тому ми могли посидіти разом на лавці.
- то що ти подарувала Алексу? - мовчання було дещо незручним, тому вирішила її обірвати таким образом.
- та! - відмахнулась подруга рукою й подивилася не мене. - він давно собі хотів шарф осінній, знав як він виглядає, проте щоразу, як на нього натрапляв, то не мав грошей, щоб купити. А я взагалі випадково на нього натрапила й купила.
- як це мило. - це й справді мило, якщо подумати.
Проте Рина засміялася, чого я взагалі не очікувала.
- Що я не так сказала?
- а ти поміняй події місцями. Спочатку я купила його собі, а вже потім дізналася про бажання Алкеса.
- тоді він просто чекав свого часу зі справжнім господарем.
Аж тут на горизонті почав виділятися знайомий силует - темна пляма на зеленому фоні дерев і кущів.
- його тільки не вистачало... тепер я шкодую, що погодилася на це завдання. Треба спробувати відмовитися від нього.
- як кажуть в народі: "слово не горобець, вилетить - не впіймаєш".
- Зорино, ти взагалі на чиїй стороні?!
- на тій, що хоче, щоб ти відповідала за свої слова, якими б вони божевільними не були.
І це моя подруга?! Вона таке каже після того що я їй вчора сказала?! Мені аж подих від обурення перехопило! Як тільки я придумала і могла щось відповісти, Микита без церемоній втрутився, будучи вже в зоні досягнення.
- Що ж, усмішки, вам, дівчата пасують більше, це однозначно!
Хлопець сів поруч, на край сухої тканини, відкинув спину на спинку сидячого місця, закинувши ногу на ногу.
- тож, як я вже казав, все можно провернути в четвер на цьому  тижні що буде.
- Я хочу відмовитися від бажання. Я виберу щось не на стільки... Божевільне, - я що клоун вам? Чому тепер він почав сміятися? Сил сказати  не було від кому гніву що перекрив горло, тож почала пиляти його поглядом.
- ні, заміну треба було просити тоді, вчора. Тож вибору в тебе нема. Ти в будь-якому випадку його маєш виконати. За бажанням чи за примусом, - ми перетнулися поглядами. Мені стало страшно від цього. В мене точно проблеми...
Деякий час ми всі мовчали, а я спробувала впорядкувати свої думки, нахилившись до колін, прикривши обличчя руками. Добре! Добре! Якщо це останні мої глобальні зміни на ці два роки до випуску, то добре! Головне щоб від мене відстали! Я випрямила спину.
- так... - тихо почала я, дивлячись на землю перед собою. - в котрий час? Де цей зламаний паркан?
Зорина просто сиділа поруч, з байдужим виразом обличчя, що означає вона почала уважно слухати . Висловлюю велике дякую подрузі - її присутність на даний момент це єдине що, може гарантувати мені хоч якусь безпеку.
- На території закладу, ха-ха. Потім покажу. Ти краще скажи що будеш робити в цих хащах, - парубок закрив очі та тихо усміхався, закинувши руки під голову.
- Буду просто йти вперед. Намагатимусь не звертати нікуди, можливо знайду якийсь прихисток, чи галявину, а там вже якось щось придумаю.
- Ага, а потім в нас буде репортаж та розслідування, подібно справі Кріс Кремарс та Лісан Фрон.
Мені стало не по собі. Бо я справді можу закінчити як вони. Але ці думки відігнав не сильний ляпас по щоці. Хоча ні, то не ляпас був, а просто доволі гучний дотик.
- ти точно нічого не приймаєш? - посміялась подруга й клацнула в мене перед очима, щоб я перестала дивитися в одну точку. Проте це не спрацювало.
- приймала. Магній В-6 та заспокійливе. Да й чого ти питаєш, ти ж сама це прекрасно знаєш.
- Я про сьогодні, а не про загалом.
Знов настала тиша. А напруга в моєму тілі росла, як і страх. Настільки, що руки дрижали, а зуби стиснулися до скрипу.
- у тебе є ліхтарик? - мій голос трохи здригнувся, навіть попри те, як я намагалася запобігти цьому. Сказала що в мене його нема. - Якщо з поверненням, то я дам. Але якщо в тебе буде намір піти, подібно тим двом, то й будеш йти зі своїм телефоном. Можеш прийти сьогодні ввечері його забрати, чи якось на тижні я тобі сам його принесу.
Ми навіть не встигли нічого відповісти, як вже він встав і швидко крокував у сторону входу до будівлі.
- Арс... Знаєш шо?
- Я повелася на цього придурка?
- і маємо деякі проблеми через це. Зараз ти матимеш, потім всі ми скоріше за все, особливо після тих трьох... Ох Боже, Боже... - в цей момент вона просто лягла на свої коліна, лиш спустив додолу руки. Скоріше за все закінчиться трагічно, та хоч буде з ким порівнювати трагедію... звучить якось не так жалюгідно, чи не так? За те я знайду спокій. Може і до сім'ї прийду.
Весь залишок дня, чесно кажучи і не помітила. Проте відчуття, як на контрольній за рік по хімії: страшно до нудоти й водночас на душі панує такий холодний спокій, аж сумніваюся чи це я. Навіть не пам'ятаю як я опинилася в кімнаті, під ковдрою та куди поділися мої сусідки.
Під ковдрою було доволі комфортно. Навіть мимоволі спогади зі сонячного дитинства виринають в голові туманними, нечіткими образами, вкриваючи серце й душу одночасними хвилями суму та радості та щастя. Наче примушуючи страждати: біль від колись хороших душі речей, що нині викликають аж до болю в серці бажання перемотати час назад, щоб пережити це все знов.
Поверніть мене в дитинство... Тоді було все добре, чудесно, тепло... Хоч на день... Прошу...