Коли через місяць Гаррі згадував події тих днів, то усвідомлював, що в пам'яті залишилося всього кілька спогадів — можливо, тому що пережиті ним пригоди були занадто яскравими, щоб запам'ятати ще щось. Усі спогади були для нього дуже болісні. Найгіршою була зустріч із подружжям Діґорі на другий день.
Вони не звинувачували його в тому, що сталося. Навпаки — обоє дякували за повернуте їм Седрикове тіло. Містер Діґорі майже весь час схлипував. А от горе місіс Діґорі було вище за сльози.
— Він майже не мучився, — сказала вона після розповіді Гаррі про Седрикову смерть. — До того ж, Амосе... він помер, коли виграв турнір. Він, мабуть, був щасливий.
Коли вони підвелися, місіс Діґорі поглянула на Гаррі й сказала:
— Бережи себе.
Гаррі схопив торбу із золотом, яка лежала на тумбочці біля ліжка.
— Візьміть, — пробурмотів він. — Воно мало належати Седрикові, він добрався до Кубка перший... візьміть...
Та місіс Діґорі позадкувала:
— Ні ні, це твоє, ми не можемо...
* * *
До ґрифіндорської вежі Гаррі повернувся аж на другий вечір. Герміона та Рон розповіли, що під час сніданку Дамблдор звернувся до всієї ніколи. Він попросив усіх не займати Гаррі, не розпитувати й не вимагати розповідей про те, що сталося в лабіринті. Більшість учнів обходили Гаррі, уникаючи його погляду. Деякі шепотілися, затуляючи роти долонями, коли він проходив повз них. Напевно, чимало з них повірили статті Ріти Скітер про те, який Гаррі Поттер неврівноважений і небезпечний. Можливо, вони мали свої власні версії Седрикової смерті. Та Гаррі було байдуже. Йому більше подобалося проводити час з Роном та Герміоною, розмовляти про щось інше, або просто сидіти й дивитися, як вони грають у шахи. Здавалося, що друзі досягли такого розуміння, коли вже не обов'язкові слова; кожен чекав знаку про те, що діється за межами Гоґвортсу, і розумів, що, поки достеменно нічого невідомо, нема ніякого сенсу обговорювати події, які можуть статися. Лише раз вони зачепили цю тему: Рон розповів Гаррі про зустріч місіс Візлі з Дамблдором перед її поверненням додому.
— Вона ходила питати, чи не міг би ти на літо поїхати до нас, — сказав Рон. — Але Дамблдор хоче, щоб ти повернувся до Дурслів — принаймні спочатку.
— Навіщо? — здивувався Гаррі.
— Мама сказала, що Дамблдор має на те підстави, — розгублено похитав головою Рон. — Думаю, що ми повинні йому вірити, правда ж?
Окрім Рона та Герміони, Гаррі міг розмовляти хіба ще з Геґрідом. Тепер, коли не було кому викладати захист від темних мистецтв, на цих уроках можна було робити що завгодно. Тому якось у четвер після обіду вони подалися провідати Геґріда. Стояв ясний сонячний день. Іклань вискочив з відчинених дверей їм назустріч, гавкаючи й шалено махаючи хвостом.
— Хто се? — спитав Геґрід, наближаючись до дверей. — Гаррі!
Він вийшов до них, однією рукою обійняв Гаррі, а другою скуйовдив йому волосся і сказав:
— Радий тя видіти, Гаррі. Файно, шо прийшлисте.
Увійшовши до хатини, друзі побачили на дерев'яному столі перед каміном двоє горняток, більше схожих на відра.
— Пилисьмо чайочок з Олімпією, — сказав Геґрід. — Вона якраз пішла.
— З ким, з ким? — зацікавився Рон.
— Та же з мадам Максім! — відповів Геґрід.
— То ви помирилися? — спитав Рон.
— Не втямлю, про що ти мовиш, — безтурботно відказав Геґрід, дістаючи з буфета горнятка. Наливши всім чаю і поставивши тарілку з глевким печивом, він відкинувся в кріслі й пильно подивився своїми чорними, мов жуки, очима на Гаррі.
— Всьо файно? — хрипко спитав він.
— Еге ж, — відповів Гаррі.
— Та ні, не всьо, — сказав Геґрід. — Певно, що не всьо файно. Але скоро буде. Увидиш.
Гаррі промовчав.
— Я знав, шо він іще си верне, — проказав Геґрід. Вражені Гаррі, Рон та Герміона підвели голови. — Я знав уже про то купу років. Знав, що він десь сидит і чекає на свій час. Так мало си стати. Що ж — тепер врешті си стало, і ми мусимо якось дати собі з тим раду. Будемо си бороти. Треба спинити його перед тим, як він здобуде владу. Се Дамблдорів план. Файний чоловік, сей Дамблдор. Доки він з нами, я не дуже си хвилюю.
Помітивши недовіру на їхніх обличчях, Геґрід звів свої кущисті брови.
— Зле отак сидіти і хвилюватися, — сказав він. — Те, що має си стати — станеться, і тоді ми його стрінемо. Дамблдор оповів мені про те, що ти зробив, Гаррі.
З цими словами Геґрід випнув груди.
— Ти зробив стілько, як зробив би твій тато — не вмію похвалити тебе якось ще файніше.
Гаррі всміхнувся у відповідь — уперше за ці дні.
— Геґріде, а яку справу мав до тебе Дамблдор? — спитав він. — Він послав професорку Макґонеґел по тебе і по мадам Максім... тієї ночі.
— Знайшов мені мацьопку роботу на літо, — відповів Геґрід. — Але то секрет. Мені не вільно говорити про се, навіть з вами. Може си стати, що Олімпія — для вас мадам Максім — поїде зо мною. Гадаю, поїде. Гадаю, мені си вдало її переконати.
— Це має якийсь стосунок до Волдеморта?
Геґрід здригнувся, почувши це ім'я.
— Всьо може бути, — ухилився він від відповіді. — А тепер... хто хтів би піти зо мною і навідати останнього скрута?.. Та жартую — жартую! — квапливо додав він, помітивши вираз їхніх облич.
* * *
Увечері перед поверненням на Прівіт драйв Гаррі з важким серцем пакував свою валізу. Він з острахом чекав бенкету з нагоди завершення навчального року, на якому зазвичай святкували тріумф переможця чемпіонату гуртожитків. Він намагався не бувати в переповненій учнями Великій залі після того, як вийшов з лікарні, воліючи їсти тоді, коли приміщення порожніло, щоб не натикатися на погляди товаришів.
Коли він, Рон та Герміона увійшли до Великої зали, виявилося, що там немає ніяких прикрас. Завжди під час подібних оказій залу прикрашали прапорами гуртожитку переможця, проте цього вечора на стіні за вчительським столом висіло чорне полотнище на знак жалоби за Седриком.
Справжній Дикозор Муді сидів за вчительським столом, його дерев'яна нога й магічне око знову були на своїх місцях. Муді був до краю знервований: варто комусь було до нього заговорити, як він підстрибував. І Гаррі міг його зрозуміти: Дикозорів страх перед нападами ще більше зріс після десятимісячного ув'язнення у власній скрині. Стілець професора Каркарофа був вільний. Цікаво, подумав Гаррі, сідаючи за ґрифіндорський стіл, де зараз Каркароф, і чи вдалося Волдемортові його впіймати.
Мадам Максім сиділа на своєму місці. Поруч з нею — Геґрід. Вони про щось тихо розмовляли. Далі, біля професорки Макґонеґел, сидів Снейп. Він затримав погляд на Гаррі. Вираз його обличчя важко було розгадати. Принаймні здавався він таким самим непривітним і похмурим, як завжди. Гаррі продовжував дивитися на нього навіть після того, як Снейп відвів погляд.
Що мав зробити Снейп на прохання Дамблдора тієї ночі, коли повернувся Волдеморт? І чому... чому Дамблдор був такий упевнений у Снейповій відданості? Снейп шпигував проти Волдеморта — Дамблдор повідомив про це в ситі спогадів. "На власний ризик" Снейп діяв проти темних сил. Може, він знову взявся за цю роботу? Можливо, встановив контакти зі смертежерами? Прикинувся, що насправді не переходив на Дамблдорів бік, а просто, як і Волдеморт, чекав свого часу?
Роздуми Гаррі перервав професор Дамблдор, який підвівся з за столу. У Великій залі, де й так не було звичного для бенкету галасу, запанувала тиша.
— Ось і завершився, — промовив Дамблдор, окидаючи поглядом усіх учнів, — іще один навчальний рік.
Він зробив паузу. Його очі завмерли на гафелпафському столі. Обличчя учнів, які сиділи за ним, були найсумнішими в усій залі.
— Сьогодні я хотів би вам сказати багато чого, — сказав Дамблдор, — та спершу мушу нагадати про втрату надзвичайно хорошої людини, яка мала б сидіти тут, — він показав рукою на гафелпафців, — і радіти на нашому бенкеті разом з нами. Я прошу всіх вас устати й підняти келихи за Седрика Діґорі.
Заскрипіли лавки й стільці, усі в залі підвелися і взяли келихи. Голосно, хоч і сумно, в один голос промовили:
— За Седрика Діґорі.
У натовпі Гаррі спіймав погляд Чо. Вона мовчки плакала, сльози стікали по обличчі. Коли всі посідали, Гаррі опустив очі.
— Седрик уособлював багато рис, що вирізняють Гафелпаф, — вів далі Дамблдор. — Він був добрим і вірним другом, старанним учнем. Він цінував чесну гру. Його смерть зачепила нас усіх — і тих, хто був знайомий з ним близько, і всіх інших. Тому, гадаю, ви маєте право знати, як це сталося.
Гаррі підвів голову і глянув на Дамблдора.
— Седрика Діґорі убив лорд Волдеморт.
Панічне шепотіння прошелестіло Великою залою. Усі дивилися на Дамблдора з жахом, не бажаючи вірити в те, що почули. Він же поглядав на всіх із цілковитим спокоєм, чекаючи, коли настане тиша.
— Міністерство магії, — повів далі Дамблдор, — не бажає, щоб я вам про це розповідав. Можливо, дехто з ваших батьків і вжахнеться, що я це таки зробив. Одні тому, що не повірять у повернення Лорда Волдеморта, а інші, бо вважатимуть вас ще занадто юними для таких страшних речей. Та на мою думку, правда завжди набагато краща за брехню. Тож намагання вдавати, що Седрик помер через нещасний випадок чи через якусь свою помилку, буде образою його пам'яті.
Ошелешені й перелякані погляди геть усіх у залі були спрямовані тепер на Дамблдора... Або майже всіх. Гаррі помітив, як за слизеринським столом Драко Мелфой бурмоче щось до Креба та Ґойла. У Гаррі всередині все аж закипіло від злості, і тому він змусив себе знову дивитися на Дамблдора.
— І ще про декого треба згадати у зв'язку зі смертю Седрика, — вів далі Дамблдор. — Звичайно, я маю на увазі Гаррі Поттера.
Великою залою пробіг приглушений гул, кілька голів повернулося до Гаррі, перш ніж знову подивитися на Дамблдора.
— Гаррі Поттеру вдалося втекти від Лорда Волдеморта, — вів далі Дамблдор. — Він ризикував власним життям, щоб повернути в Гоґвортс Седрикове тіло. З усіх поглядів він виявив таку хоробрість, яку віч на віч з Лордом Волдемортом показали дуже небагато чарівників. І за це піднімемо келих на його честь.
Серйозний Дамблдор повернувся до Гаррі і ще раз підняв келих. Майже всі у Великій залі зробили те саме. Перед тим, як випити за нього, вони пробурмотіли його ім'я так само, як бурмотіли Седрикове. Та крізь просвіт між постатями, які стояли, Гаррі помітив, що Мелфой, Креб, Ґойл і чимало інших слизеринців з викликом продовжували сидіти, навіть не торкнувшися своїх келихів. Дамблдор, у якого, зрештою, не було магічного ока, цього не помітив.
Коли всі посідали, Дамблдор заговорив знову:
— Метою Тричаклунського турніру було поглиблення й розвиток магічного взаєморозуміння. У світлі того, що сталося — маю на увазі повернення Лорда Волдеморта, — такі зв'язки актуальніші, ніж будь коли раніше.
Дамблдор поглянув на мадам Максім і на Геґріда, тоді перевів погляд на Флер Делякур та інших бобатонських учнів. Потім — на Віктора Крума та на дурмстренґців і, нарешті, на слизеринський стіл. Гаррі помітив, що Крум мав насторожений і майже переляканий вигляд, ніби чекав, що Дамблдор скаже йому щось неприємне.
— Кожного гостя у цій залі, — промовляв Дамблдор, знову поглянувши на дурмстрензьких учнів, — ми запрошуємо відвідувати нас, коли йому буде завгодно. Я знову повторюю вам усім — тепер, коли Лорд Волдеморт повернувся, ми сильні лише тоді, коли згуртовані, і слабкі, коли роз'єднані.
— Волдеморт має неперевершений талант сіяти незгоди і ворожнечу. Перемогти його ми зможемо лише завдяки міцній дружбі і взаємній довірі. Різниця в характерах та мовах не має значення, якщо ми маємо спільну мету й відкриті серця.
— На мою думку — і я ще ніколи так палко не бажав помилитися — усіх нас очікують темні й важкі часи. Дехто з вас, хто в цій залі, уже постраждав від Волдемортових рук. Багато ваших сімей було роз'єднано. Минулого тижня з поміж нас забрали учня.
— Пам'ятайте Седрика. Пам'ятайте: якщо настане час, коли вам доведеться зробити вибір між чимось правильним і чимось простим, згадайте, що сталося з добрим, хорошим і сміливим хлопцем лише тому, що він опинився на шляху Лорда Волдеморта. Пам'ятайте Седрика Діґорі.
* * *
Гарріна валіза була вже спакована. Згори на ній стояла клітка з Гедвіґою. Гаррі, Рон, Герміона та решта учнів четвертого класу чекали у велелюдному вестибюлі на диліжанси, які мали відвезти їх на станцію у Гоґсміді. Був прекрасний сонячний день. На Прівіт драйв, коли Гаррі увечері туди прибуде, напевне, стоятиме спека, буятимуть дерева і ряхтітимуть кольорами клумби. Але ця думка анітрохи його не тішила.
— 'Аггі!
Гаррі озирнувся. Кам'яними сходами до замку вбігала Флер Делякур. Гаррі побачив, як ген на галявині Геґрід допомагав мадам Максім запрягати велетенських коней. Бобатонська карета була готова до подорожі.
— Сподіваюся, незабагом ми зустгінемось, — сказала Флер, підбігши до Гаррі й простягаючи йому руку. — Я хочу знайти тут гоботу, щоб поліпшити свій вимова.
— Ти й так дуже добре говориш, — дивним здушеним голосом промовив Рон. Флер йому всміхнулася. А Герміона насупилась.
— До побашення, 'Аггі, — сказала на прощання Флер. — Було стгашенно пгиємно з тобою познайомітися!
Гаррі не міг стамувати хвилювання, дивлячись, як Флер повертається галявиною до мадам Максім. Її сріблясте волосся розвівалося й сяяло в сонячному промінні.
— Цікаво, як від'їжджатимуть дурмстренґці? — спитав Рон. — Думаєте, вони зможуть керувати кораблем без Каркарофа?
— Каркароф не керуват, — почувся грубуватий голос. — Він сидів у своїй каюті, поки нами поробито всю роботу.
Крум прийшов попрощатися з Герміоною.
— Ми можемо поговорити? — спитав він у неї.
— Так... аякже... — трохи схвильовано відповіла Герміона і пішла за Крумом крізь натовп.
— Недовго там! — голосно закричав їй услід Рон. — Диліжанси от от будуть!
Поки Гаррі виглядав диліжанси, Рон кілька хвилин щосили витягував над юрбою шию, намагаючись побачити, що роблять Крум з Герміоною. Вони повернулися дуже швидко. Рон витріщився на Герміону, але її обличчя було незворушне.
— Мені подобався Діґорі, — сказав Крум Гаррі. — Він завжди був до мене ввічливо. Завжди. Хоч я й із Дурмстренґу... з Каркарофим, — додав він, насупивши брови.
— У вас уже є новий директор? — запитав Гаррі.
Крум стенув плечима й потис руку Гаррі, а тоді Рону.
Рон скривився так, наче його мучила болісна внутрішня боротьба. Крум уже почав віддалятися, коли Рон раптом крикнув:
— А можна взяти в тебе автограф?
Герміона відвернулася, усміхаючись до безкінних диліжансів, що котилися до них дорогою, доки здивований, але втішений Крум підписував для Рона клаптик пергаменту.
* * *
Коли вони під'їжджали до вокзалу Кінґс Крос, погода за вікном нічим не нагадувала тієї, що стояла у вересні, коли друзі їхали до Гоґвортсу. На небі не було ані хмаринки. Гаррі, Рон та Герміона зуміли зайняти окреме купе. На клітку Левконії знову накинули Ронову мантію, щоб сова нарешті перестала ухкати; Гедвіґа, сховавши голову під крило, дрімала, а на вільному сидінні лежав, скрутившись у клубок, Криволапик, що скидався на велику руду подушку. Тепер, коли потяг віз їх на південь, друзі розмовляли набагато вільніше, ніж цілий тиждень перед цим. Гаррі відчував, що Дамблдорова промова на бенкеті якимось чином його розпружила. Тепер йому вже не так боляче було обговорювати пережите. Свою розмову про те, що придумає Дамблдор, щоб зупинити Волдеморта, вони перервали лише тоді, коли приїхав візочок з їжею.
Повернувшись від візочка і запихаючи гроші в портфель, Герміона вийняла примірник "Щоденного віщуна".
Гаррі зиркнув на газету, непевний, чи хоче він знати, що там написано, але Герміона, помітивши його погляд, спокійно сказала:
— Там нічого немає. Можеш сам подивитися, але там справді нема анічогісінько. Я перевіряю. Аж на другий день після третього завдання з'явилося повідомлення, що ти виграв турнір. А про Седрика навіть не згадують. Жодного слова. Якщо хочеш знати мою думку, то це Фадж примусив їх мовчати.
— Ріту він мовчати не примусить, — сказав Гаррі. — Особливо якщо йдеться про такий сюжет.
— О, Ріта нічого не писала ще з третього завдання, — дивно стриманим тоном сказала Герміона. — До речі, — додала вона і голос її затремтів, — Ріта Скітер довгенько не буде з'являтися в пресі — якщо не захоче, щоб я виказала її таємницю.
— Ти про що? — нашорошив вуха Рон.
— Я з'ясувала, як саме вона підслуховувала приватні розмови, хоч їй і було заборонено з'являтися на території школи, — сказала Герміона.
Гаррі здалося, що всі ці дні Герміоні смертельно хотілося про все їм розповісти, але зі зрозумілих причин вона стримувалася.
— Як вона це робила? — спитав Гаррі.
— Як ти дізналася? — здивовано глянув на неї Рон.
— Власне кажучи, Гаррі, ідею подав мені ти, — сказала Герміона.
— Я? — спантеличено перепитав Гаррі. — А як?
— Підслухування за допомогою жучків, — щасливо мовила Герміона.
— Але ж ти казала, що вони не діють...
— Та не електронних жучків, — перебила його Герміона. — Розумієте... — Герміонин голос затремтів від стримуваного тріумфу, — Ріта Скітер — незареєстрований анімаг. Вона може перетворюватися...
Герміона витягла з портфеля маленьку скляну баночку, заткнуту корком.
— ... на жука.
— Жартуєш, — сказав Рон. — Ти не... Вона не могла...
— Могла, могла, — радісно закивала Герміона, розмахуючи перед ними баночкою.
У ній лежало кілька прутиків та листочків і один величезний жук.
— Та це ніколи... ти жартуєш... — прошепотів Рон, підносячи банку до очей.
— Ні, не жартую, — сяяла Герміона. — Я зловила її на лікарняному підвіконні. Придивіться уважніше — і ви побачите, що візерунок цяточок навколо вусиків — достеменна копія отих її дурнуватих окулярів.
Гаррі придивився — Герміона казала правду. Він теж дещо згадав.
— Тієї ночі, коли ми чули, як Геґрід розповідав мадам Максім про свою маму, на статуї сидів жук!
— Отож бо, — сказала Герміона. — А Віктор витяг з мого волосся жука якраз після того, як ми поговорили біля озера. І, якщо я не помиляюся, Ріта сиділа на підвіконні під час уроку віщування в той день, коли розболівся твій шрам. Вона цілий рік літала по замку в пошуках нових тем.
— А коли ми побачили Мелфоя під деревом... — повільно проказав Рон.
— ...він говорив з нею, тримаючи її в долоні, — закінчила Герміона. — Він усе знав. От як вона брала у слизеринців оті милі невеличкі інтерв'ю. Їх не обходило, що Ріта чинить незаконно, бо їм кортіло розповідати про нас різну гидоту.
Герміона забрала в Рона баночку і посміхнулася до жука, який злісно гудів і бився об скло.
— Я пообіцяла, що випущу її тоді, як повернемося до Лондона, — сказала Герміона. — Розумієте, я наклала на банку незламні чари, тому вона не може трансфігуруватися. Ще я порадила їй цілий рік не користуватися своїм пером. Побачимо, чи зможе вона побороти звичку писати про людей брехливі нісенітниці.
Спокійно всміхаючись, Герміона поклала жука назад у портфель.
Двері купе відчинилися.
— Дуже мудро, Ґрейнджер, — сказав Драко Мелфой.
За ним стояли Креб і Ґойл. Своїми самовдоволеними, пихатими й погрозливими пиками трійця перевершила саму себе.
— Отож, — повільно проказав Мелфой і трохи просунувся в купе, розглядаючи друзів і підло посміхаючись. — Ви спіймали якусь жалюгідну репортерку, і Поттер знову став Дамблдоровим улюбленцем. Карочє, кльово придумано.
Його посмішка стала ще ширша. Креб та Ґойл хитро зазирали в купе.
— Намагаємося, тіпа, про це не думати? — м'яко вимовив Мелфой, обмацуючи очима друзів. — Тіпа, нічого не сталося?
— Вимітайся, — сказав Гаррі.
Після того, як Мелфой шепотівся з Кребом та Ґойлом під час Дамблдорової промови, Гаррі ще з ним не стикався. Він відчув у вухах якесь подзвонювання. Намацав під мантією чарівну паличку.
— Поттер, ти обрав слабшу сторону! Я тебе попереджав! Пам'ятаєш, я тобі казав, щоб ти уважніше вибирав собі компанію? У перший день, у поїзді, коли ми їхали до Гоґвортсу? Я тобі казав, щоб ти не водився з такими нікчемами! — Він кивнув головою на Рона та Герміону. — А тепер пізно, Поттер! Темний Лорд повернувся, і вони загримлять першими! Бруднокровці і любителі маґлів — перші! Хоча, ні — другі... Першим був Діґор...
У купе наче вибухнув цілий ящик феєрверків. Засліплений миготінням заклять, що вистрілювали зусібіч, оглушений тріщанням і бахканням, Гаррі закліпав і глянув на підлогу.
Там лежали непритомні Мелфой, Креб та Ґойл.
Гаррі, Рон і Герміона застосували кілька різних заклять. До того ж, не лише вони.
— Ми вирішили подивитися, що ця трійця задумала, — наче нічого й не сталося, сказав Фред, наступаючи на Ґойла, щоб зайти в купе. У руці він тримав чарівну паличку — так само, як і Джордж, який зайшов за ним, старанно наступивши на Мелфоя.
— Цікавий ефект, — мовив Джордж, розглядаючи Креба. — Хто застосував закляття "фурункулус"?
— Я, — відповів Гаррі.
— Дивно, — весело сказав Джордж. — Я застосував "желейні ноги". Ці два закляття ніби й не поєднуються. А в нього на пиці повиростали маленькі щупальця. Але не залишаймо їх тут — вони не надто прикрашають купе.
Рон, Гаррі і Джордж почали штурхати, котити й виштовхувати непритомних Мелфоя, Креба і Ґойла в коридор — через суміш заклять, якими їх ударили, вони мали жахливий вигляд. Залишивши трійцю в коридорі, усі повернулися в купе і зачинили за собою двері.
— Хтось бажає зіграти партійку у вибухові карти? — спитав Фред, витягуючи колоду.
Аж на середині п'ятої партії Гаррі наважився спитати:
— То ви нам розкажете? — звернувся він до Джорджа. — Кого ви шантажували?
— А а а, — похмуро протяг Джордж. — Ти про те.
— Це не має значення, — захитав головою Фред. — Це зовсім неважливо. Принаймні зараз.
— Ми передумали, — знизуючи плечима, сказав Джордж.
Однак Гаррі, Рон і Герміона не переставали розпитувати, тож нарешті Фред не витримав:
— Ну, добре, добре, якщо вам так цікаво... то був Лудо Беґмен.
— Беґмен? — Гаррі аж підскочив. — Ви хочете сказати, що він був причетний до...
— Та ні, — насуплено сказав Джордж. — Аж ніяк. Він Лудко дурко. Йому не вистачило б кебети.
— То що тоді? — запитав Рон.
Фред якусь мить помовчав, і тоді промовив:
— Пам'ятаєте, як ми побилися з ним об заклад на Кубку світу з квідичу? Про те, що виграє Ірландія, але Крум зловить снича?
— Так, — підвердили Рон та Гаррі.
— Той бовдур заплатив нам золотом леприконів, яке розкидали ірландські талісмани.
— І що?
— А те, — буркнув Фред, — що воно зникло! На ранок золота мов і не було!
— Але... це, мабуть, випадково? — спитала Герміона.
Джордж гірко засміявся.
— Авжеж, спершу і ми так думали. Вирішили, що коли йому напишемо й повідомимо про помилку, то він її виправить. Але він нічого не робив. Не звертав уваги на наші листи. Ми намагалися поговорити з ним про це у Гоґвортсі, та він завжди вигадував якісь причини, щоб від нас відкараскатися.
— Врешті решт він розізлився, — докинув Фред. — Сказав, що ми ще замолоді, щоб грати в азартні ігри, і що він нічого нам не дасть.
— І тоді ми попросили, щоб він хоч віддав наші гроші, — підхопив Джордж.
— Він не міг відмовити! — вигукнула Герміона.
— Ще й як зміг! — буркнув Фред.
— Але ж то були всі ваші заначки! — не вірив Рон.
— Не нагадуй мені про це, — сказав Джордж. — Врешті решт ми з'ясували, що й до чого. Беґмен так само не повертав гроші батькові Лі Джордана. Виявилося, що він вляпався в халепу з ґоблінами. Він позичив у них купу грошви. Банда ґоблінів підстерегла його в лісі після матчу на Кубку світу і забрала все золото, яке було при ньому, — але цього не вистачило, щоб покрити всі борги. Ґобліни гналися за ним аж до Гоґвортсу. Він робив ставки в азартних іграх і процвиндрив геть усе. Не мав більше чим бряжчати в кишенях. І знаєте, як цей ідіот вирішив розплатитися з ґоблінами?
— Як? — запитав Гаррі.
— Він зробив ставку на тебе, — сказав Фред. — Поставив велику суму, що ти виграєш турнір. А грав він з ґоблінами.
— То он чому він весь час намагався допомогти мені виграти! — зрозумів Гаррі. — Що ж, я виграв — тепер він поверне вам ваше золото!
— Нє а, — заперечно похитав головою Джордж. — Ґобліни грали так само підступно, як і він. Вони сказали, що ви з Діґорі розділили перемогу, а Беґмен ставив, що виграєш ти сам. Тому Беґменові довелося тікати. Він змився відразу після третього завдання. — Джордж глибоко зітхнув і знову почав роздавати карти.
Решта подорожі минула доволі приємно. Гаррі волів би, щоб вона тривала ціле літо, щоб потяг ніколи не доїхав до Кінґс Кросу... але ж він цього року відчув на власному досвіді, що час, на жаль, не сповільнюється, коли попереду чекає щось неприємне. Тож Гоґвортський експрес прибув на платформу дев'ять і три чверті надто швидко. Потяг наповнився галасом і метушнею, учні почали вивантажувати речі й виходити самі. Рон та Герміона, тягнучи свої валізи, перелізли через Мелфоя, Креба та Ґойла.
Але Гаррі не поспішав.
— Фред, Джордж! Почекайте!
Близнюки озирнулися. Гаррі відчинив валізу і вийняв свій приз.
— Беріть, — він тицьнув торбу Джорджеві в руки.
— Що? — здивувався Фред.
— Беріть, — твердо повторив Гаррі. — Мені не треба.
— Ти здурів, — Джордж спробував віддати торбу назад.
— Та ні, — заперечив Гаррі. — Забирайте і творіть свої винаходи. Це для крамниці жартів.
— Він таки здурів, — майже з благоговінням вигукнув Фред.
— Беріть, — твердо сказав Гаррі. — Якщо не візьмете, я його викину. Я не хочу й не потребую цього золота. А посміятися я не відмовлюся. Ми всі не проти посміятися. Мені здається, що сміх нам тепер потрібен як ніколи.
— Гаррі, — слабким голосом промовив Джордж, зважуючи торбину в руках, — тут, напевно, з тисяча ґалеонів.
— Так, — засміявся Гаррі. — Уявіть, скільки вийде канаркових заварних.
Близнюки дивилися на нього широко розплющеними очима.
— Тільки не кажіть мамі, де ви взяли... Хоч тепер вона може й перехотіти, щоб ви працювали в міністерстві...
— Гаррі, — почав Фред, але той витяг чарівну паличку.
— Слухайте, — рішуче сказав він, — або беріть, або я вас зачарую. Я вивчив багато нових заклять. Тільки зробіть мені одну послугу, добре? Купіть Ронові декілька різних мантій, і скажіть, що вони від вас.
Перш ніж близнюки встигли щось сказати, Гаррі вийшов з купе, переступивши через Мелфоя, Креба та Ґойла, які й досі лежали на підлозі, вкриті не надто привабливими слідами заклять.
Дядько Вернон чекав за бар'єром. Місіс Візлі стояла біля нього. Вона міцно обняла Гаррі й прошепотіла йому на вухо:
— Думаю, Дамблдор дозволить тобі влітку приїхати до нас. Будь на зв'язку, Гаррі.
— Бувай, Гаррі, — сказав Рон, плескаючи його по спині.
— Па па, Гаррі! — сказала Герміона і зробила те, чого не робила ще ні разу: поцілувала його в щоку.
— Гаррі, дякуємо... — пробелькотів Джордж, поки Фред палко кивав, стоячи збоку.
Гаррі підморгнув їм, повернувся до дядька Вернона й мовчки вийшов за ним з вокзалу. Поки що нема чого непокоїтися, сказав він сам собі, вмощуючись на задньому сидінні дурслівської машини.
Як казав Геґрід: те, що має статися — станеться... І він з готовністю зустріне все, що на нього чекає попереду.
