Дамблдор устав. Якусь мить він з відразою дивився на Барті Кравча. Тоді знову витяг чарівну паличку, і вона вистрелила кількома мотузками, що швидко закрутилися навколо Кравча, міцно його зв'язуючи.
Дамблдор повернувся до професорки Макґонеґел:
— Мінерво, чи могла б ти побути тут і попильнувати, поки ми з Гаррі піднімемося нагору?
— Авжеж, — кивнула професорка Макґонеґел з виразом легкої огиди, наче щойно тут хтось виблював. Та її рука з чарівною паличкою, спрямована на Барті Кравча, нітрохи не тремтіла.
— Северусе, — обернувся Дамблдор до Снейпа, — будь ласкавий, попроси мадам Помфрі підійти сюди. Треба віднести Аластора Муді до лікарні. А тоді прошу тебе знайти Корнеліуса Фаджа і привести сюди. Не сумніваюся, що він сам захоче допитати Кравча. Скажи, що як я буду йому потрібен, то за півгодини він може знайти мене в лікарні.
Снейп мовчки кивнув і вислизнув з кабінету.
— Гаррі! — тихо покликав Дамблдор.
Гаррі встав і похитнувся. Біль у нозі, якого він не помічав, слухаючи Кравча, тепер повернувся і став ще сильнішим. Його всього трусило. Дамблдор узяв Гаррі за руку і допоміг вийти в темний коридор.
— Гаррі, спочатку піднімемося до мого кабінету, — сказав Дамблдор. — Там на нас чекає Сіріус.
Гаррі кивнув. Він наче заціпенів і втратив відчуття реальності. Та це його не турбувало, навпаки — він навіть радів. Йому не хотілося думати про все, що відбулося після того, як він доторкнувся до Кубка. Він не хотів перебирати спогади, свіжі й чіткі, мов фотографії. Дикозор Муді в скрині. Червохвіст, скорчившись на землі, пригортає обрубок своєї руки. Волдеморт підіймається з паруючого казана. Седрик... мертвий... Седрик просить, щоб його тіло повернули батькам...
— Професоре, — пробурмотів Гаррі, — а де містер та місіс Діґорі?
— Вони з професоркою Спраут — відповів Дамблдор. Його голос, такий спокійний під час допиту молодшого Барті Кравча, вперше затремтів. — Вона ж вихователька Седрикового гуртожитку, вона його знала найкраще.
Вони наблизилися до кам'яного гаргуйля. Дамблдор сказав пароль, гаргуйль відскочив убік, і Гаррі з Дамблдором ступили на рухомі гвинтові сходи, що вели до дубових дверей. Дамблдор їх відчинив.
Посеред кімнати стояв Сіріус. Обличчя його було бліде й виснажене, як і тоді, коли він утік з Азкабану. Сіріус кинувся до Гаррі.
— З тобою все гаразд? Я так і знав... знав, що щось таке... то що сталося?
Його руки тремтіли, коли він допомагав Гаррі сісти на стілець біля стола.
— Що сталося? — наполегливіше повторив він.
Дамблдор почав переповідати Сіріусові все, що розказав молодший Барті Кравч. Гаррі слухав лише наполовину. Він так стомився, що тіло аж ломило від болю. Не хотілося нічого — лише сидіти тут годинами, і щоб ніхто не турбував, доки він не засне, і щоб ні про що більше не думати і нічого не відчувати.
Почулося м'яке шелестіння крил. Фенікс Фоукс знявся зі свого сідала, перелетів через кімнату й сів Гаррі на коліно.
— О, Фоукс, — зрадів Гаррі й погладив прекрасне вогненно золоте феніксове пір'я. Фоукс лагідно закліпав. Від теплої ваги його тіла струмував якийсь затишок.
Дамблдор замовк. Він сидів за столом навпроти й дивився на Гаррі, але той уникав цього погляду. Дамблдор хотів його про все розпитати. Хотів, щоб Гаррі розповів геть усе.
— Гаррі, я повинен знати, що було після того, як ти в лабіринті доторкнувся до Кубка, — сказав Дамблдор.
— Дамблдоре, чи можна відкласти це до завтра? — спитав Сіріус, поклавши Гаррі на плече руку. — Дай йому поспати. Нехай відпочине.
Гаррі подумки подякував Сіріусові, та Дамблдор не звернув на ці слова уваги. Він нахилився вперед. Дуже неохоче Гаррі підвів голову й поглянув у блакитні очі навпроти.
— Якби я міг тобі допомогти й наслати на тебе сон, щоб віддалити мить, коли доведеться згадати все, що сьогодні було — то я так би й зробив. Але я знаю, як краще. Якщо біль притлумлювати, то згодом він стане ще гострішим. Твоя відвага перевершила всі мої сподівання. Тож я прошу тебе продемонструвати її ще раз. Прошу розповісти нам про все, що було.
Фенікс проспівав м'яку трель, яка розлилася кімнатою, і Гаррі відчув, наче крапля гарячої рідини влилася йому в горло й зігріла шлунок, додаючи сили.
Він глибоко вдихнув і почав свою оповідь. Усе пережите вночі пропливало перед очима. Він бачив іскристу поверхню варива, що повернуло Волдемортові тіло. Бачив, як між могилами являлися смертежери. Бачив Седрикове тіло, що лежало на землі поруч з Кубком.
Сіріус міцно тримав Гаррі за плече і раз чи двічі збирався щось сказати, але Дамблдор жестом його зупиняв — і Гаррі був за це вдячний, бо нарешті розговорився. Він навіть відчував полегкість, наче з нього витікала якась отрута. Він мусив зібрати всю свою рішучість. Крім того, з'явилося відчуття, що після завершення оповіді стане легше.
Коли Гаррі розповів, як Червохвіст проколов кинджалом йому руку, Сіріус не стримав різкого вигуку. Дамблдор підвівся так швидко, що Гаррі аж здригнувся. Обійшовши стіл, Дамблдор попросив Гаррі простягти руку. Гаррі показав місце, де мантія була розпорота й виднілася кривава рана.
— Він сказав, що моя кров зробить його сильнішим, ніж кров будь кого іншого, — промовив Гаррі. — Сказав, що здобуде ще й дарований мені мамою захист. І він таки торкався мене, і це йому не шкодило. Торкався мого обличчя.
На якусь частку секунди Гаррі здалося, що в Дамблдорових очах блиснув тріумф. Та наступної миті переконався, що йому приверзлося, бо коли Дамблдор знову сів на своє місце, то здавався страшенно старим і змученим. Гаррі ще ніколи не доводилося бачити його таким.
— Дуже добре, — сказав Дамблдор, — цей бар'єр Волдеморт переступив. Гаррі, будь ласкавий, продовжуй.
Гаррі заговорив знову. Він пояснив, як саме Волдеморт з'явився з казана і переповів, скільки міг згадати, промову Темного Лорда до смертежерів. Тоді описав, як Волдеморт його розв'язав, повернув чарівну паличку і приготувався до дуелі.
Та щойно оповідь дійшла до миті, коли золотий промінь світла сполучив його та Волдемортову чарівні палички, Гаррі раптом відчув, як стислося горло. Він намагався заговорити знову, але спогади про те. що відбувалося з чарівною паличкою Волдеморта. затопили його свідомість. Він бачив, як з'являвся Седрик, бачив старого чоловіка, Берту Джоркінз... маму... тата...
Нарешті Сіріус порушив тишу.
— Чарівні палички поєдналися? — спитав він, переводячи погляд з Гаррі на Дамблдора. — Але чому?
Гаррі подивився на Дамблдора. Обличчя в того мало якийсь застиглий вираз.
— Пріорі Інкантатем, — пробурмотів він.
Їхні з Гаррі погляди зустрілися й між ними з'явився невидимий промінь розуміння.
— Ефект зворотного перебігу заклять? — спитав Сіріус.
— Саме так, — підтвердив Дамблдор. — У чарівних паличок Гаррі та Волдеморта однакові серцевини. Обидві містять перо того самого фенікса. Оцього фенікса, до речі, — додав він, вказуючи на червоне й золоте пір'я птаха, який мирно вмостився на колінах у Гаррі.
— Пір'їна в моїй паличці — від Фоукса? — вражено перепитав Гаррі.
— Так, — кивнув Дамблдор, — містер Олівандер чотири роки тому відразу, як ти вийшов з його крамниці, написав мені, що ти купив другу паличку.
— Що ж трапляється, коли паличка зустрічає свою сестру? — запитав Сіріус.
— Одна проти одної вони не діятимуть, — пояснив Дамблдор. — Якщо ж власники паличок змусять їх до битви... тоді станеться дуже дивне. Одна з них зробить так, щоб друга відтворила здійснені нею чари — тільки у зворотному порядку. Спершу останнє... тоді попереднє...
Він запитально глянув на Гаррі, і Гаррі кивнув.
— Отож, — повільно мовив Дамблдор, не зводячи з Гаррі очей, — повинен був з'явитися Седрик.
Гаррі знову кивнув.
— Діґорі ожив? — спитав Сіріус.
— Жодне закляття не може розбудити мертвого, — з гіркотою промовив Дамблдор. — З'явитися могло хіба що зворотне відлуння. З чарівної палички з'явилася тінь живого Седрика... Правду кажу, Гаррі?
— Він зі мною говорив, — підтвердив Гаррі, знову затремтівши. — Цей... цей Седриків привид, чи що воно таке, говорив.
— Відлуння, — сказав Дамблдор, — яке зберегло Седриків вигляд і вдачу. Гадаю, потім виникли схожі образи... Давніші жертви Волдемортової палички...
— Старий чоловік, — здушено проказав Гаррі. — Берта Джоркінз. І...
— Твої батьки? — тихо запитав Дамблдор.
— Так, — підтвердив Гаррі.
Сіріус до болю стиснув йому плече.
— Останні вбивства, скоєні чарівною паличкою, — кивнув Дамблдор. — У зворотному порядку. Їх виникло б іще більше, якби ти не розірвав зв'язку. Скажи, Гаррі, ці відлуння, ці тіні... що вони робили?
Гаррі описав, як постаті, що з'являлися з чарівної палички, ходили попід стінами золотої клітки, і що здавалося, наче Волдеморт їх боїться. Розповів, як тінь батька порадила, що робити, а Седрик проказав своє останнє прохання.
На цьому місці Гаррі зрозумів — він не зможе продовжувати далі. Він озирнувся на Сіріуса й побачив, що той сховав обличчя в долонях.
Фоукс раптом злетів з його колін і опустився на підлогу. Він поклав свою прекрасну голову на ушкоджену ногу Гаррі, і великі перлини сліз покотилися з феніксових очей на рану, завдану павуком. Біль розвіявся. Шкіра затяглася. Нога знову була здорова.
— Повторюю знову, — сказав Дамблдор, коли фенікс злетів і сів на своє сідало біля дверей. — Цієї ночі ти, Гаррі, виявив відвагу, якої я від тебе не сподівався. Таку саму відвагу виявили люди, які померли в боротьбі з Волдемортом на вершині його могутності. На тебе впала ноша дорослого чарівника і ти показав, що можеш її витримати. І ти віддав нам усе, на що ми мали право сподіватися. Ходімо зі мною до лікарні. Не повертайся сьогодні до гуртожитку. Трохи сонних крапель та спокою... Сіріусе, ти хотів би побути з ним?
Сіріус кивнув і підвівся. Він знову перетворився на великого чорного пса і разом з Дамблдором та Гаррі вийшов з кабінету, супроводжуючи їх до лікарні.
Коли Дамблдор відчинив двері, Гаррі побачив місіс Візлі, Білла, Рона та Герміону, які зібралися навколо стурбованої мадам Помфрі. Вони вимагали, щоб вона відповіла, де Гаррі і що з ним сталося.
Щойно Гаррі, Дамблдор та чорний пес увійшли, як усі заметушилися, а місіс Візлі вигукнула:
— Гаррі! О Гаррі!
Вона кинулася до нього, та Дамблдор загородив їй дорогу.
— Молі, — сказав він, піднімаючи руку — будь ласкава, послухай мене. Цієї ночі Гаррі довелося пройти через жахливі випробування. Щойно він мені про них розповів. Зараз йому необхідний сон, а ще — спокій і тиша. Якщо він захоче, щоб ви з ним побули, — додав директор, глянувши на Рона, Герміону та Білла, — то можете залишитися. Але я не хотів би, щоб ви його розпитували, доки він сам буде готовий розповісти. І зрозуміло — не тепер.
Місіс Візлі кивнула. Обличчя в неї було дуже бліде.
Вона повернулася до Рона, Герміони та Білла, які стояли мовчки, й зашипіла:
— Чули? Йому потрібна тиша!
— Пане директоре, — озвалася мадам Помфрі, дивлячись на великого чорного пса, — чи можу я поцікавитися: що це...
— Цей пес якийсь час побуде з Гаррі, — просто відповів Дамблдор. — Запевняю — він прекрасно дресирований... Гаррі, я зачекаю, поки ти ляжеш.
Гаррі відчув величезну вдячність за те, що Дамблдор попросив ні про що його не розпитувати. Ні, бачити він їх хотів — але думка, що доведеться ще раз усе пояснювати, ще раз ділитися пережитим, була понад його сили.
— Гаррі, я до тебе повернуся, тільки но зустрінуся з Фаджем, — сказав Дамблдор. — Прошу тебе залишатися тут і завтра, аж поки я звернуся до учнів і все поясню.
З цими словами він вийшов.
Коли мадам Помфрі вела Гаррі до найближчого ліжка, у віддаленому кутку палати він помітив справжнього Муді, який і досі не прийшов до тями. Його дерев'яна нога та магічне око лежали на тумбочці біля нього.
— Що з ним? — спитав Гаррі.
— Усе буде добре, — заспокоїла його мадам Помфрі, подаючи піжаму і засуваючи завіси. Гаррі скинув мантію, одягнув піжаму і ліг. Рон, Герміона, Білл, місіс Візлі та чорний пес зайшли за завісу й посідали на стільці по обидва боки ліжка. В Ронових та Герміониних очах була якась настороженість, наче вони боялися Гаррі.
— Зі мною все добре, — сказав він. — Я просто втомлений.
Очі місіс Візлі наповнилися слізьми, і вона вкотре без потреби поправила Гарріну ковдру.
Мадам Помфрі, що вибігала у свій кабінет, повернулася з золотим келихом та з пляшечкою якоїсь фіолетової настоянки.
— Гаррі, випий, — сказала вона. — Це настоянка для сну без сновидінь.
Гаррі взяв келих і зробив кілька великих ковтків. Відразу ж відчувся страшенно сонним. Усе навколо мовби затягло туманом. Лікарняні лампи по дружньому підморгували йому крізь завіси. Тіло все глибше занурювалося у тепло пухової перини. Не встиг він допити настоянку й промовити хоч слово, як утома взяла гору — Гаррі заснув.
* * *
Гаррі прокинувся, і йому було так тепло, так сонно, що він навіть не розплющував очей, бажаючи знову заснути. Палата була освітлена так само тьмяно і він не сумнівався, що зараз ніч, і що спав він недовго.
Тоді почув коло себе шепіт.
— Якщо вони не замовкнуть, він прокинеться!
— Про що вони галасують? Невже знову щось сталося?
Гаррі розплющив очі, але все було, наче в тумані. Хтось зняв його окуляри. Поряд він бачив розмиті постаті місіс Візлі та Білла. Місіс Візлі стояла.
— Це голос Фаджа, — прошепотіла вона. — А це Мінерви Макґонеґел, правда? Та про що ж вони сперечаються?
Тепер Гаррі теж почув: хтось, галасуючи, поспішав до лікарні.
— Мінерво, це прикро, але все одно... — дуже голосно говорив Корнеліус Фадж.
— Ви не мали права приводити його в замок! — закричала професорка Макґонеґел. — Якщо Дамблдор довідається...
Гаррі почув, як відчинилися двері лікарні. Білл відсунув завісу й усі подивилися на двері — тому ніхто не помітив, що Гаррі сів на ліжку й нап'яв окуляри.
Фадж похапцем увійшов до палати. За ним поспішали професорка Макґонеґел та Снейп.
— Де Дамблдор? — суворо звернувся Фадж до місіс Візлі.
— Його тут немає, — сердито відповіла та. — Це лікарня, пане міністре, вам краще...
Та двері знову відчинилися і до палати увійшов Дамблдор.
— Що сталося? — рішуче спитав директор, переводячи погляд з Фаджа на професорку Макґонеґел. — Чому ви турбуєте цих людей? Мінерво, ти мене дивуєш — я ж тебе просив охороняти Барті Кравча.
— Дамблдоре, більше немає потреби його охороняти! — вигукнула професорка. — Міністр про це вже подбав!
Гаррі досі не доводилося бачити, щоб професорка Макґонеґел втрачала самовладання. Від злості в неї на щоках з'явилися червоні плями, руки були стиснені в кулаки й вона аж тремтіла від люті.
— Коли ми повідомили містерові Фаджу, що зловили смертежера, відповідального за сьогоднішні події, — низьким голосом сказав Снейп, — то він вирішив, що під загрозою його особиста безпека. Він наполіг, щоб викликали дементора, який супроводжуватиме його до замку, а потім завів його в кабінет, де був Барті Кравч...
— Дамблдоре, я йому казала, що ти не погодишся! — лютувала професорка Макґонеґел. — Я його попередила, що ти ніколи не дозволив би, щоб нога дементора переступила поріг замку!...
— Люба моя! — заревів Фадж, який теж мало не вибухав від злості. — Якщо я хочу взяти з собою охоронця, коли мушу провести допит небезпечного типа, то це моє рішення як міністра магії і... і...
Та професорка Макґонеґел перекричала Фаджа.
— Тієї самої миті як... як те створіння зайшло до приміщення, — закричала вона, тремтячи і тицяючи на Фаджа, — воно накинулося на Кравча і... і...
Поки професорка Макґонеґел шукала слів, щоб описати, що сталося, Гаррі відчув усередині холод. Він не хотів чути, чим вона закінчить це речення. Він знав, що повинен був зробити дементор. Він мусив виконати свій смертельний поцілунок. Мусив висмоктати з Барті Кравча душу. А це гірше за смерть.
— З будь якого погляду це не страшна втрата! — заревів Фадж. — Він же, здається, відповідальний за смерть кількох людей!
— Але тепер, Корнеліусе, він не зможе зізнатися, — сказав Дамблдор. Він дивився на Фаджа суворим поглядом, наче бачив його вперше. — Він не зможе дати свідчення, чому повбивав тих людей.
— Чому він їх повбивав? Думаю, це не таємниця, — знову закричав Фадж. — Він був псих! З того, що мені розповіли Мінерва й Северус, стало зрозуміло: він думав, нібито виконує вказівки Відомо Кого!
— Корнеліусе, він і справді виконував вказівки Лорда Волдеморта, — сказав Дамблдор. — Смерть тих людей — лише крихітна частинка плану, який має повернути Волдеморта до могутності. І план частково увінчався успіхом. Волдеморт повернув собі тіло.
У Фаджеве обличчя мовби кинули щось важке. Ошелешений, часто кліпаючи, він дивився на Дамблдора і не міг повірити власним вухам.
Нарешті він залопотів, усе ще витріщаючись:
— Відомо Хто ... повернувся? Бридня. Перестань, Дамблдоре...
— Як тобі вже сказали Мінерва й Северус, — промовив Дамблдор, — ми вислухали зізнання Барті Кравча. Під впливом сироватки правди він розповів, як вибрався з Азкабану, і як Волдеморт довідався від Берти Джоркінз про його існування, і як прибув звільнити його від батька і використати, щоб захопити Гаррі. Кажу тобі, план удався. Син Кравча допоміг Волдемортові повернутися.
— Дамблдоре, — сказав Фадж, і вражений Гаррі помітив на його обличчі усмішку, — невже ти... невже ти в це віриш? Відомо Хто повернувся? Перестань... Авжеж, Кравч міг собі вірити, що діє за наказами Відомо Кого, — але ти так серйозно сприймаєш слова якогось божевільного...
— Коли Гаррі доторкнувся сьогодні до Кубка, його перенесло прямо до Волдеморта, — твердо сказав Дамблдор. — Він на власні очі бачив Волдемортове відродження. Я все тобі розповім, якщо зайдеш до мене в кабінет.
Дамблдор зиркнув на Гаррі.
Побачивши, що той не спить, похитав головою і сказав:
— На жаль, я не можу дозволити, щоб ти розпитував його сьогодні.
Фадж і далі загадково всміхався.
Він також подивився на Гаррі, тоді обернувся до Дамблдора і спитав:
— Дабмлдоре, а ти... е е е... віриш у те, що розповідає Гаррі?
Настала тиша, яку перервало Сіріусове гарчання. Шерсть у нього на карку настовбурчилась і він вишкірив на Фаджа ікла.
— Авжеж, я вірю Гаррі, — сказав Дамблдор. Його очі тепер палали. — Я чув зізнання Кравча і чув оповідь Гаррі про все, що відбулося, коли він доторкнувся до Кубка. Ці дві історії доповнили одна одну і пояснили все, що сталося, починаючи з торішнього зникнення Берти Джоркінз.
З Фаджевого обличчя все ще не сходила дивна посмішка. Перед тим, як відповісти, він знову зиркнув на Гаррі.
— Ти готовий повірити в повернення Лорда Волдеморта, почувши марення психічно хворого вбивці та розповідь хлопчини, який... ну...
Фадж знову метнув на Гаррі швидкий погляд, і Гаррі раптом зрозумів.
— Ви читали статті Ріти Скітер, містере Фадж, — тихо сказав він.
Рон, Герміона, місіс Візлі та Білл аж підскочили. Вони не бачили, що Гаррі прокинувся.
Фадж трохи почервонів, але потім на його обличчі з'явився викличний і впертий вираз.
— Ну то й що, як читав? — сказав він, дивлячись на Дамблдора. — Якби я знав, що ти приховуєш такі факти про хлопця! Парселмовець! Постійні хворобливі напади!
— Гадаю, ти маєш на увазі біль у шрамі? — холодно спитав Дамблдор.
— То ти визнаєш, що в нього буває цей біль? — вхопився за слово Фадж. — Біль голови? Страшні сни? Можливо — галюцинації?
— Послухай мене, Корнеліусе, — Дамблдор зробив крок до Фаджа. Він знову випромінював таку ж неймовірну силу, як і тоді, коли оглушив молодого Барті Кравча. — Гаррі божевільний не більше, ніж ти чи я. Цей шрам у нього на чолі мозку не ушкодив. Думаю, він починає боліти, коли Волдеморт наближається до хлопця, або коли Волдеморт стає особливо кровожерний.
Фадж відступив від Дамблдора на півкроку. Щойно почуті слова його, здається, не вразили.
— Вибач, Дамблдоре, але я й раніше чув, що шрам від закляття може діяти як попереджувальний дзвінок.
— Я бачив, як Волдеморт повернувся! — закричав Гаррі. Він спробував устати з ліжка, однак місіс Візлі знову змусила його лягти. — Я бачив смертежерів! Я можу назвати їхні прізвища! Луціус Мелфой...
Снейп раптом смикнувся, та коли Гаррі на нього глянув, він уже знову дивився на Фаджа.
— Мелфоя виправдали! — ображено сказав Фадж, — Стародавній рід... пожертви з різних приводів...
— Макнейр! — далі перелічував Гаррі.
— Теж виправданий! Тепер працює на міністерство!
— Ейвері! Нот! Креб! Ґойл!
— Та ти просто називаєш прізвища тих, кого звинуватили в смертежерстві і виправдали тринадцять років тому! — сердито огризнувся Фадж. — Ти міг прочитати ці прізвища в старих судових звітах! Дамблдоре, та ти що! Хлопець ще торік розповідав якісь божевільні історії. Його казочки стають дедалі неймовірніші, а ти слухняно їх ковтаєш. Дамблдоре, він уміє розмовляти зі зміями. Ти й далі вважаєш, що йому варто вірити?
— Який дурень! — закричала професорка Макґонеґел. — Седрик Діґорі! Містер Кравч! Ці вбивства — не якісь там випадкові злочини психа!
— Не бачу жодних свідчень протилежного! — заволав Фадж не менш сердито, ніж професорка, а обличчя в нього стало аж фіолетове. — Як на мене, то ви вирішили посіяти паніку, яка зруйнує все, над чим ми працювали минулі тринадцять років!
Гаррі не вірив власним вухам. Він завжди вважав Фаджа чемним — трохи метушливим, дещо бундючним, але в принципі добросердим. Однак зараз цей низенький, сердитий чарівник безглуздо заперечував загрозу, яка нависла над його зручним і впорядкованим світом, ба навіть відмовлявся повірити, що Волдеморт міг відродитися.
— Волдеморт повернувся, — повторив Дамблдор. — Якщо ти негайно погодишся з цим фактом і вживеш необхідних заходів, то ми зможемо врятувати ситуацію. Перший і найважливіший крок — звільнити Азкабан з під контролю дементорів...
— Бридня! — знову заволав Фадж. — Позбутися дементорів! Мене викинуть з кабінету, якщо я таке запропоную! Половина з нас спить спокійно лише тому, що знає: Азкабан охороняють дементори!
— А решта з нас, Корнеліусе, спить не так міцно, знаючи, що найнебезпечніших прибічників Волдеморта ви доручили стерегти істотам, які приєднаються до нього в той самий момент, як він їх покличе! — сказав Дамблдор. — Фадже, вони не залишаться вірними вам! Волдеморт може запропонувати їм набагато більше, ніж ви! Вам буде майже неможливо йому протидіяти, коли за ним стоятимуть дементори, коли давні посіпаки повернуться під його оруду! Він відновить силу, якою володів тринадцять років тому!
Фадж відкривав і закривав рота, наче не існувало слів, які могли б висловити його обурення.
— Наступний крок, який ти мусиш зробити негайно, — не переставав тиснути Дамблдор, — це відіслати посланців до велетнів.
— Посланців до велетнів? — заревів Фадж, до якого повернувся дар мови. — Та що це за бридня?!
— Треба простягти їм руку дружби, негайно, поки ще не пізно, — сказав Дамблдор, — бо Волдеморт знову, як і тоді, переконає їх, що лише він один може їм забезпечити їхні права й свободи!
— Ти... ти жартуєш! — Фадж хапонув ротом повітря, похитав головою і відступив від Дамблдора ще на крок. — Якщо магічна спільнота винюхає, що я затіяв переговори з велетнями... Дамблдоре, люди їх ненавидять! Це буде кінець моєї кар'єри...
— Корнеліусе, ти засліплений любов'ю до своєї посади! — сказав Дамблдор, підвищивши голос. Аура могутності навколо нього стала ще відчутніша, а очі знову запалали. — Ти забагато ваги надаєш — і завжди надавав — так званій "чистоті крові"! Ти неспроможний зрозуміти, що не має значення, хто ким народився! Головне, що з нього виросте! Твій дементор щойно знищив останнього представника чистокровного стародавнього роду — і подивись, який життєвий шлях обрав собі цей чоловік! Кажу тобі — послухайся моїх порад, і тебе запам'ятають як найвідважнішого і найвизначнішого міністра магії. Якщо ж не послухаєшся, то залишишся в історії особою, що відійшла вбік, давши Волдемортові другий шанс знищити світ, який ми намагалися відбудувати!
— Скажений, — прошепотів Фадж, відступаючи. — Божевільний...
І тут запанувала тиша. Мадам Помфрі завмерла біля Гарріного ліжка, прикривши рота долонями. Місіс Візлі усе ще тримала руку на плечі Гаррі, щоб не дати йому встати. Білл, Рон та Герміона дивилися на Фаджа.
— Корнеліусе, якщо ти твердо вирішив заплющити на все очі, — сказав Дамблдор, — то наші з тобою шляхи розходяться. Роби так, як тобі зручно. А я робитиму те, що вважаю за необхідне.
У Дамблдоровому голосі не було й натяку на погрозу; це прозвучало просто як повідомлення, однак Фадж спалахнув, наче Дамблдор насувався на нього, озброєний чарівною паличкою.
— Слухай, Дамблдоре, — сказав він, погрозливо махаючи пальцем. — Я ніколи не стримував тебе заборонами. Я завжди тебе дуже поважав. Я міг не погоджуватися з певними твоїми рішеннями, але завжди мовчав. Небагато є таких, що дозволили б наймати на роботу вовкулаку чи Геґріда, або вирішувати без узгодження з міністерством, як навчати учнів. Але якщо ти збираєшся діяти проти мене...
— Єдиний, проти кого я маю намір діяти — це Лорд Волдеморт, — відказав Дамблдор, — Корнеліусе, якщо ти проти нього, то ми залишаємося на одному боці.
Цього разу Фадж не знайшов, що відповісти. Він похитувався туди сюди на своїх коротеньких ніжках і крутив у руках капелюх котелок.
Нарешті він мовби аж благально проказав:
— Дамблдоре, він не може повернутися, просто ніяк не може...
Снейп ступнув уперед, повз Дамблдора, закочуючи при цьому лівий рукав мантії. Він показав Фаджеві своє передпліччя. Той відскочив.
— Ось, — різко сказав Снейп. — Ось. Чорна мітка. Зараз вона не така чітка, як годину тому — тоді вона аж палала і була вся темна, — але її видно й досі. Кожен смертежер має на собі випалений Темним Лордом знак. Мітка допомагає їм упізнавати одне одного. За її допомогою він скликає їх до себе. Коли він торкався до Чорної мітки у будь кого зі смертежерів, то всі інші негайно являлися поруч з ним. Моя мітка вже цілий рік усе яснішала й чіткішала. Мітка Каркарофа також. Як ви гадаєте, чому Каркароф цієї ночі втік? Ми обидва відчули, що мітка палає. Обидва зрозуміли, що він повернувся. Каркароф боїться помсти Темного Лорда. Він видав багатьох смертежерів і сумнівається, що його з радістю приймуть до лав темного війська.
Фадж відступив від Снейпа, хитаючи головою. Здавалося, Снейпові слова також не справили на нього належного враження. Він з огидою розглядав потворну мітку на Снейповій руці, тоді глянув на Дамблдора і зашепотів:
— Дамблдоре, не знаю, чого ти зі своїми працівниками домагаєшся, та я почув достатньо. Мені більше нічого додати. Завтра я з тобою зв'яжуся, щоб обговорити керування цією школою. А зараз мені треба повертатися до міністерства.
Він майже дійшов до дверей, та раптом зупинився, обернувся і пройшов до ліжка Гаррі.
— Твій приз, — коротко сказав він, вийняв з кишені велику торбу з золотом і кинув її на тумбочку біля ліжка. — Тисяча ґалеонів. Мала бути урочиста церемонія, проте за нинішніх обставин...
Він надів свого капелюха, вийшов з палати і ляснув дверима. Дамблдор повернувся до тих, хто стояв навколо Гарріного ліжка.
— Треба дещо зробити, — сказав він. — Молі... я можу розраховувати на тебе й на Артура?
— Звичайно, що можете, — підтвердила місіс Візлі. Вона була бліда — навіть губи побіліли, — та все одно мала рішучий вигляд. — Артур знає, який він, цей Фадж. Усі ці роки Артура в міністерстві тримає лише його захоплення маґлами. А Фадж вважає, що йому бракує чаклунської гордості.
— Тоді я мушу послати йому листа, — сказав Дамблдор. — Треба негайно попередити всіх тих, кого можна переконати. Артур має змогу зв'язатися з міністерськими чарівниками, не такими "короткозорими", як Корнеліус.
— Я повідомлю батькові, — сказав, підводячись, Білл. — Подамся до нього негайно.
— Чудово, — кивнув Дамблдор. — Розкажи про все, що сталося. Скажи, що незабаром я зв'яжуся з ним безпосередньо. Однак він повинен поводитися стримано. Якщо Фадж подумає, що я втручаюся у справи міністерства...
— Довірте це мені, — сказав Білл.
Він поплескав Гаррі по плечі, поцілував маму в щоку, накинув мантію і стрімко вийшов з кімнати.
— Мінерво, — Дамблдор повернувся до професорки Макґонеґел, — я хотів би якнайшвидше бачити Геґріда в моєму кабінеті. А також — якщо вона погодиться прийти — мадам Максім.
Професорка Макґонеґел кивнула й без жодного слова вийшла.
— Поппі, — звернувся Дамблдор до мадам Помф рі, — чи не могла б ти спуститися в кабінет професора Муді — там, швидше за все, ти знайдеш ельфиню Вінкі. Вона у відчаї. Допоможи їй, чим зможеш, і відведи на кухню. Думаю, Добі за нею догляне.
— Дуже... дуже добре, — сказала перелякана мадам Помфрі і теж вийшла.
Дамблдор переконався, що двері зачинені, і, коли кроки мадам Помфрі стихли, нарешті заговорив.
— А тепер, — сказав він, — пора двом з нашого товариства показати свої справжні обличчя. Сіріусе... якщо це можливо, повернися до свого звичного вигляду.
Великий чорний пес вдячно глянув на Дамблдора і миттю перетворився на людину.
Місіс Візлі скрикнула й відскочила від ліжка.
— Сіріус Блек! — зарепетувала вона, вказуючи на нього пальцем.
— Мамо, мовчи! — вигукнув Рон. — Усе гаразд!
Снейп не закричав і не відскочив, та на його обличчі відбилася суміш люті й страху.
— Він! — загарчав Снейп, дивлячись на Сіріуса. — Що він тут забув?
— Це я його запросив, — пояснив Дамблдор, переводячи погляд з одного на другого, — так само, як і тебе, Северусе. Я довіряю вам обом. Настав час відступитися від ваших давніх суперечок і почати один одному довіряти.
Гаррі подумав, що Дамблдор просить неможливого. Сіріус та Снейп аж палали взаємною ненавистю.
— На деякий час вистачить і того, що ви не будете виказувати взаємної ворожості, — дещо роздратовано мовив Дамблдор. — Потисніть один одному руки. Ви тепер на одному боці. Часу мало, і якщо ті, кому відома правда, не об'єднаються, для жодного з нас не залишиться й крихти надії.
Дуже повільно, не перестаючи дивитися один на одного зі злістю, Сіріус і Снейп підійшли ближче й потисли руки. Потиск тривав лише коротку мить.
— Цього поки що вистачить, — сказав Дамблдор, знову стаючи між ними. — Я маю для кожного з вас завдання. Позиція Фаджа — хоч не така вже й несподівана — усе змінює. Сіріусе, ти мусиш вирушити в дорогу. Мусиш сповістити Ремуса Люпина, Арабелу Фіґ, Манданґуса Флечера — усіх наглих давніх соратників. Якийсь час побудеш у Люпина — згодом я з тобою зв'яжуся.
— Але... — почав було Гаррі.
Він хотів би, щоб Сіріус залишився. Знову прощатися — та ще й так поспіхом — зовсім не хотілося.
— Ми незабаром побачимося, — обернувся Сіріус до Гаррі. — Обіцяю. Та зараз я мушу робити все, що можу. Ти ж розумієш?
— Так, — кивнув Гаррі. — Звичайно, розумію.
Сіріус швидко потис йому руку, кивнув Дамблдорові, перетворився на чорного пса й побіг до дверей. Повернувши лапою ручку, він вибіг.
— Северусе, — Дамблдор звернувся до Снейпа, — ти знаєш, про що я змушений просити. Якщо ти готовий... Якщо підготувався...
— Готовий, — сказав Снейп.
Він був ще блідіший, ніж звичайно, а його холодні чорні очі дивно блищали.
— Тоді бажаю успіху, — кинув Дамблдор і з певним острахом провів очима Снейпа, що без жодного слова вийшов за Сіріусом.
Кілька хвилин панувала тиша. Потім Дамблдор заговорив знову.
— Мушу піти донизу й побачитися з батьками Седрика, — сказав він. — Гаррі, допий свою настоянку. Я ще прийду.
Тільки но Дамблдор вийшов, Гаррі відкинувся на подушку. Герміона, Рон та місіс Візлі не зводили з нього очей. Усі вони досить довго мовчали.
— Допий настоянку, Гаррі, — нарешті промовила місіс Візлі. Потягшись до тумбочки по пляшечку й келих, вона ненароком зачепила торбину з золотом. — Тобі треба виспатися. Спробуй думати про щось інше... Наприклад, про те, що ти купиш собі за призові гроші!
— Не хочу я цього золота, — байдужим голосом сказав Гаррі. — Заберіть його собі. Якщо хто небудь хоче — нехай бере. Я не повинен був виграти. Приз мав належати Седрикові.
Гаррі мучився цим ще з тієї миті, як вийшов з лабіринту. Під повіками щось нестерпно пекло й щипало. Гаррі закліпав і втупився в стелю.
— Гаррі, ти ні в чому не винен, — прошепотіла місіс Візлі.
— Я наполіг, щоб ми взяли Кубок разом, — сказав Гаррі.
Тепер защипало ще й у горлі. Він хотів би, щоб Рон на нього не дивився.
Місіс Візлі знову поставила пляшечку з зіллям на тумбочку, сіла поруч і обняла Гаррі. Крім мами, ніхто й ніколи його так не обіймав. Страшні переживання минулої ночі знову навалилися на Гаррі всією своєю вагою. Мамине обличчя, татів голос, мертвий Седрик на землі — спогади закрутилися в голові, готові прорватися криком. Гаррі мовчки скривився, щоб не завити з горя.
Та раптом пролунав різкий удар — місіс Візлі й Гаррі аж стрепенулися. Герміона стояла біля вікна, міцно стискаючи щось у руці.
— Вибачте, — прошепотіла вона.
— Гаррі, настоянка, — швидко проказала місіс Візлі і витерла долонею очі.
Гаррі похапцем вихилив решту настоянки. Зілля подіяло миттєво. Важкі хвилі непереборної сонливості затопили його, він упав на подушку і всі думки поділися невідомо куди.
