Крем латте із солоною карамеллю

Частина третя

♪ I Love You So – The Walters

Якби треба було відобразити на лінійній шкалі з десяти поділок бурхливість власних емоцій при звуку дзвінка у двері, Мінхо позначив би їх твердою вісімкою. Не те щоб це почуття не тягнуло на цілу десятку, просто в нього відчуття, що нічого в житті не може бути оцінено найвищим балом, ніщо не ідеально і не може досягнути вершини. Можливо, ця думка є його кредо, хлопець точно не знає. Йому завжди здавалося, що краще недооцінити, ніж переоцінити. Єдине, що зараз відомо напевне, так це рівень комічності ситуації, коли він та його коти одночасно повернули голови у бік дверей.

Мінхо викинув уже порожній пакетик від вологого корму в урну, швидко сполоснув руки і поспішив відкрити двері, щоб впустити довгоочікуваного гостя. Перед ним з'явився той самий чудовий хлопець, одягнений у сіре затишне худі, з милою усмішкою на обличчі.

— Де вони, де?! – Джісон майже стрибав на місці від нетерпіння і старший зробив крок убік, даючи йому пройти всередину квартири.

— Іди за мною, – покликав його Мінхо, заплющуючи очі на те, що молодший навіть не привітався з ним, адже частково сам розумів це прагнення зустрітися з його найкращими у світі котами. — Тут у нас Дорі – наймолодший і найактивніший, – Лі вказав на пухнасту грудочку біля їхніх ніг, що практично з самого початку вибіг зустрічати гостя. Хан ледь-ледь роззувся, намагаючись не наступити на кошеня, що продовжував крутитися туди-сюди, заважаючи не лише пересуватися, а й узагалі спокійно стояти. Розібравшись із взуттям, він пішов за Мінхо вглиб квартири. — А там, зліва направо, Суні та Дуні.

— Ухти, вони такі миленькі! – Джісон присів навпочіпки, щоб мати можливість відчути м'яку шорстку власними руками, що, до речі, була неймовірно доглянутою, адже Мінхо багато часу витрачав на догляд за своїми улюбленцями і завжди балував їх чимось смачненьким.

— Звичайно, це ж мої коти, – й сам трохи по-котячому посміхнувся він.

— Ах так, я і забув, що ти теж тут, –  Джісон тепло глузував, поглядаючи за реакцією старшого.

— Ось як заговорив? – він схопив подушку, що лежала поблизу такого ж тьмяного, як стіни, дивана і зовсім легко, жартома, кинув нею в Джісона. Хлопець упіймав м'який предмет майже біля самого обличчя і мало не впав, заливаючись голосним, чистим сміхом. — Невже мої коти цікавлять тебе більше за мене самого? – Мінхо запитав це просто так, піддавшись якійсь грайливій атмосфері, без мети отримати хоч якусь відповідь.