Шкільне подвірʼя

Я, скрадаючись, підходив до шкільного подвір'я. Мене переповнювало збудження і передчуття наближуючогося екстазу. На дворі стояла пізня осінь, тож вже стемніло, і де-не-де по небу розкривалися червоні шрами хмаринок, підсвічених сонцем, що створювало атмосферу наче небо знало, що буде далі. Дерева вже голі і неприкриті, проте, на відміну від людей, вони не виглядали незахищеними і тендітними – міцні стовбури чітко давали знати, що з ними впоратися можна хіба що бензопилою. Мене часто переслідували видіння, як молоду ніжну шкіру прорізає ланцюг і бризки крові розлітаються як друзки від пораненого дерева, але я знав, що це занадто гучний метод, тож все частіше думав про звичайну, ручку пилку.

Криваві небесні рани вже затягувалися. Школа стоїть у старому радянському районі, але збудована була значно пізніше жилих масивів, тож за нею – поля і ліс, на який виходить подвір'я. Жодне вікно на цій стороні не горіло, тому я був в безпеці. Можна шукати жертву.

З собою у мене був мій вірний ніж, величезний, з лезом, що ніколи мене не підводило. Я його вправно наточую, щоб він завжди залишався моїм слугою у всіх моїх справах. Ручка – дерев'яна, з металевим візерунком, врізаним у дерево чудовим майстром, який на жаль вже загинув. Таких більше не роблять.

Підійшовши ближче до школи, я перевірив, що все інше знаряддя у мене з собою. Мотузки, щоб зв'язати, платок для кляпу і хірургічні ножиці щоб зрізати одяг. Плану я ніколи не робив – мої видіння завжди чітко описували, що відбуватиметься. Вчора я побачив сьогоднішні події, і знав куди рухатися далі.

Обабіч дороги стояла маленька дівчинка – маленька для мого зросту, що є непересічним. В ручках у неї був портфель, який вона тримала міцно, немов боялась впустити його на чорну землю. Спалахом пролетіла картинка – чорна кров на чорній землі. Я облизався і посміхнувся. Все, як я і передбачав. Я вкотре подякував Богам за мій дар, за можливість насолоджуватися не лише пустими видіннями, але і театральною виставою, в якій я – головний актор, а люди – мій реквізит, не боячись при цьому що мене впіймають.

Вітер оголив її шию, відкидаючи назад кучеряві волоси. Білина шкіри – ось що мене завжди приводило у дитячий захват. Контраст, який залишають по собі струмочки крові, стікаючи по шкірі – найкрасивіша абстрактна картина. Я сміливо перетнув дворик і йшов до дороги. Мені не треба було навіть робити невинний вираз обличчя, я йшов усміхаючись у всі зуби, так, що мій оскал здавався хижим. Не в стані контролювати рухи очей, мій збуджений мозок закотив їх угору, тож дивився я як з-під лоба, тож нахилив голову у напрямку жертви. З сторони я виглядав, мабуть, жахливо, що турбувало мене в останню чергу.

Залишилося пару метрів. Я не збавив швидкість, і дівчинка бачила мою велич. Я не буду навіть питати, як її звуть. Я веселий клоун, подивись, як я посміхаюсь! Підійшовши впритул, я різко дістав мотузку і накинув їй на шию – вона заціпеніла від жаху, як я і бачив у видінні. Кляп до рота – я робив це вже сотні разів, і потягнув її вниз, до брудного струмка що доживав свої останні роки. Бажання жити все ж таки пробудило її, ніжки затупотіли по землі, проте що вона може протиставити мені? Безглузді потуги випутатись тільки розвеселили мене, я наспівував веселий мотивчик. «Зараз ми будемо розважатися! Хіба тобі не весело?!» - спитав я. У відповідь я отримав лише сповнений благання погляд. Вона ще не розуміла, що виправити вже нічого не можна, така вже її доля.

Ми дійшли до лісочку, у якому відбудеться акт – за деревами була маленька впадина, яку я бачив у видінні. Мені не треба було навіть перевіряти перед цим – вона там просто була. Мій дар вкотре мене не підвів. Дотягнувши її туди, я міцно зв'язав їй ноги і руки. Ножиці самі перемістились мені в руку – я швидко зрізав штани і рожевий пуховик. Я знав, що зараз вона виплюне кляп і не став його впихати далі в маленьке горло – я хотів насолодитися повноцінним криком і дати дитині можливість вдихнути на повні груди востаннє в житті. Коли вона прокричалась (навіщо кликати маму? Твоя мама розбилась в машині разом з татком, тому вони тебе не забрали! Звідки я знаю? Я бачив! Це я зіпсував вам гальма сьогодні рано вранці! Звідки я знаю хто ви і де живете? Я БАЧИВ, ДУРНЕ ТИ ДІВЧИСЬКО!), я запхав кляп подалі у горло – скоро вийдуть вигулювати собак, і я не хотів аби мене впіймали. Зав'язавши мотузку навколо голови і просунувши у відкрите провалля зубів, я зафіксував кляп. Тепер солодку мелодію почую лише я!

Я перейшов до основного в списку – і дістав ніж. Побачивши його, вона заходилась крутитися на місці, в криках і стогонах. Я приставив ніж до ноги і натиснув – кров полилась річкою з глибокої рани. Я продовжив натиск і повів до низу. Ідеальний провалля відкрилось – і на білизну шкіри витікало все більше крові. Закінчивши з одною ногою, я перейшов до другої, але трохи перестарався – ніж зачепив кістку і тихий скрегіт прорізав мої вуха. Треба зібратись, нічого не має перервати цю сцену. Відкривши обидві ноги, я провів ножем по краю обличчя – тоненький поріз, достатній, щоб кров затекла на білі зуби. З кликів крапала червона рідина – тепер вона вампір! Я знав, що вона знепритомніє від втрати крові – тому квапливо перейшов до живота. Я зробив велике коло, відкриваючи її, випотрошуючи і виймаючи на темний світ все, що ховала біла шкіра. Мене розлютило, що вона померла так швидко – чітким ударом я розтнув горлянку.

Я сумний клоун. Чому все так швидко закінчилось? Боги несправедливі до мене, я ніколи не можу насолодитися до кінця. Мені дуже мало. Це і є прокляття – у дару дві сторони медалі. Мені завжди буде дуже мало.