Біжи

Частина 5

- Я не розумію,- говорить дівчина знімаючи зроблену власноруч резинку з волосся,- ми щось не помічаємо.
- Мел, або просто немає виходу.
- Я не вірю в це Мінхо, це неможливо.
- Ну що бігуни, є щось.
- Досить питати це кожного разу,- гаркнула дівчина на Албі, затримала погляд на його очах, а потім просто розвернулася і пішла.
- Не злися на неї, вона просто роздратована.
- Я так розумію нічого нового.
- Нажаль.

Дівчина крокувала до свого місця. Ставок який знаходиться просто біля стіни, оточений високою травою, і деревами з зеленими кронами. Ніхто, крім Мінхо і дівчини, певно не помічає цієї місцевості. Вона належить лише їй. Вона різко скидає свій верхній одяг, і залишається в майці. Проводячи рукою по своєму темному, короткому волоссю, закидає його назад. Потім дівчина сідає коло водойми і поринає у власні думки.

***

Я пробула тут вже місяць, цілий місяць безрезультатних пробіжок по лабіринту.

Сьогодні кожен чекає новачка, чи новеньку. Ставлять ставки. Що на рахунок мене, то мені байдуже. Мені взагалі байдуже, на все, цей бісовий лабіринт, я розчарувалася в собі, в людях, і взагалі в усьому. Я в розпачі. По новим правилам, ми маємо бути сьогодні тут, тобто не бігти в лабіринт, але через це пропадає моя можливість знайти вихід. Тому я знову порушу правила.

Ці стіни неймовірно гарні, та я знаю що ми не маємо сидіти тут, за ними великий світ, рідні врешті решт, і таким як Чак,та й взагалі всім потрібно їх побачити.

Поворот за поворот, і нічого не змінюється все теж сама як і вчора, чорт забирай.

***

Дівчина різко зупиняється, проводить рукою по волоссю, розвертається до стіни, і наносить удар кулаком, потім ще і ще, допоки її руки не стікають кров'ю. Потім повільно спускається на підлогу.

Скільки часу вона там просиділа, і пробігала, невідомо, годинника не було. Певно вона залишила його. Та коли почав наближатися вітер з середини лабіринту, і неймовірно неприємний звук, Меланія зрозуміла, що ніч наближається. Вона швидко повертається, і біжить до виходу.

***

Я не боялася, мені здавалося що саме це і потрібно, залишитись тут на ніч. Побачити гріверів, і загинути? Невже це розумно. Та можливо вони не настільки сильні щоб вбити мене. Саме перед входом я зупиняюся, і починаю замислюватися. Та бачу невідомого мені хлопця, який дивиться на мене, і Чака.
- Меланія, що ти там робиш, лабіринт зараз закриється, швидко.
Та помітивши що я не рухаюсь, починає ще сильніше хвилюватися, і мало не плакати:
- Будь ласка, не роби цього.
Я вибігаю. Він швидко підбігає і обіймає мене.
- Не роби так, ніколи більше, прошу тебе.
- Все Чак, заспокойся.
- Ти ж говорив туди не можна.
Хлопець шморгає, і відповідає:
-Нам не можна, а бігунам можна.
- Чому?
- Тому що не всі можуть витримати такий ризик, і не всі настільки витривалі, щоб вибігати майже день,- відповідаю я.
Хлопець дивиться мені в очі, а потім опускає свої і повертається до входу.
- Все Чак, я пішла, а ти приглядай.