Listen before I go

Let me be sad

У Юнґі тремтять руки та збите дихання, шалено б'ється серце, наче він біг марафон. Наснився звук відключеної апаратури в лікарні, що грубо висмикнув його зі сну, і тепер він, розпатланий і пом'ятий, сидить посеред ліжка, не розуміючи, де знаходиться, і важко дихає. Слабке світло міста пробивається крізь фіранки, розсіюючись і ледь помітно окреслюючи обриси предметів довкола. Край ліжка зі скуйовдженою білизною, стілець, на який Юнґі кинув речі перед тим, як піти, невеликий столик, шафа в дальньому кутку. Кімната квартири, яку винаймала тітка, і де він залишився на ніч. Зморщився, протираючи очі пальцями і намагаючись звикнути до темряви. Зсередини неприємно роздирало болюче відчуття. Здавалося, наче всередині розрісся до неймовірних розмірів твердий гострий величезний камінь, і він тиснув на грудну клітку, серце, легені, подрібнював ребра, забирав можливість нормально дихати.

Юнґі спробував проковтнути задушливий тягар, але нічого не вийшло. Протер обличчя долонею, відтворюючи в пам'яті минулий вечір. Після того, як Намджун привіз його, Юнґі з тіткою Гьоне просиділи недовго на кухні, тихо оплакуючи Сойон. Юнґі хотів було запросити Намджуна приєднатися, але передумав, не бажаючи ще більше пригнічувати друга. Вдома з тіткою не їли, їжа не лізла в горло. Пили гіркий чай, сьорбанням і зітханнями розбавляючи тишу, що нависла. Хоча тітка намагалася нагодувати Юнґі, той відмовився, збрехаючи, що вже поїв з Намджуном. Так само тихо розійшлися спати, тітонька Гьоне запропонувала Юнґі кімнату, і він, виснажений, заснув одразу, як тільки голова торкнулася подушки.

- Юнґі, котику, залишайся в мене сьогодні, а завтра підеш.

- Добре, тьотю.

- Котику, ти не голодний?

- Ні, тьотю.

- Юнґі, якщо хочеш, я не повертатимуся до себе, поживу тут, з тобою? Догляну за тобою?

- Не варто, тьотю Гьоне, я впораюся.

Спати більше не хотілося. Юнґі посидів, вдивляючись у темряву кімнати ще деякий час, намагаючись прийняти рішення. Від ковдри було страшенно жарко, тому він відкинув її, оголюючи худі бліді ноги, що майже зливались з білим простирадлом. Опустив їх, торкаючись пальцями прохолодної підлоги, і так просидів, дивлячись у порожній темний простір під ногами. Потім встав, підходячи до великого, до самої підлоги вікна, з якого відкривався вид на місто. Була третя година ночі, але вулиці потроху жили, занурені в темряву, розведену світлом ліхтарів, деяких вікон та автомобілів, що зрідка проїжджали повз. Нічне і темне місто манило, притягувало, кликало до себе, обіцяло не турбувати його безнадійну самотність і важкі думки. Каміння в грудях тягло вниз, на нагрітий денним сонцем асфальт під небом, на якому не видно зірок від променів міста.