Listen before I go

Sing me to sleep

Він бачив, як помирала Сойон. Тихо, неначе сніг на весняному сонці, танула та щохвилини слабшала. Чорне волосся дружини, розкидане по подушці, зкуйовджене від нескінченних метань у приступах болю, нагадувало дрібних чорних змій, що розповзалися в різні сторони від худого змарнілого сірого обличчя. Холодні руки легенько тремтіли в його, блідих та таких, вперше в житті, безсилих. Очі, що втратили свій колишній блиск, але все ще великі та бездонні, як озера, обрамлені вінком довгих чорних вій, дивилися на нього з жалем.

— Юнґі.., — його ім'я давалося їй важко.

Юнґі любив, коли Сойон називала його на ім'я. Ніжний голос завжди звучав по-особливому заспокійливо, надавав сил, заколисував у теплих обімах.

— Юнґі, мені час іти.

Тонкий сонячний промінь проникав через прикриті штори у палату лікарні, падав на ковдру, якою була накрита дружина. Смуга сонця на білизні була неймовірно яскравою, наче світилася та засліплювала, якщо дивитися на неї занадто довго. За вікном чулося радісне щебетання птахів. Шелестіло густе листя, підхоплюване теплим вітром. Найтемніший літній день видався недоречно яскравим.

Юнґі згадав, що рік тому, коли вони дізналися про хворобу, був такий самий сонячний літній день. Природа наче знущалася з нього. Юнґі ненавидів літо.

Він підсів трохи ближче. Міцніше стиснув холодні руки.

— Як можна тебе відпустити? Ти моє все.

Нахилився до дружини, обіймаючи худі плечі. Його почали здригатися від плачу. Цей день мав колись настати. Вони знали, що все безнадійно вже декілька тижнів. Але надія теплилася в серці, надія, що все це — лише страшний сон, що хвороба дружини нарешті відступить, і вони зможуть видихнути з полегшенням, насолодитися життям, багатогранним і безмежним.

Юнґі відчув легкий дотик на спині. Сойон обіймала його, заспокоюючи нестримний болючий плач, що роздирав зсередини.

— Милий, усе буде в порядку. Ти будеш в порядку.

Він продовжував обімати її, не маючи сил востаннє нею надихатися, не маючи сил бути ще ближче, розчинитися в клітках її блідої ніжної шкіри.

— Я люблю тебе, Сойон. Так люблю, — Юнґі підняв до неї заплакане обличчя, гладячи дружину по впалій щоці, — я не знаю, як далі житиму.