Літо сімнадцятого

Розділ 1: Літо довжиною в життя

Виїжджена роками й десятиліттями дорога тягнулася довгою лінією між дерев і полів, йдучи рівно по краю їх обох, нікого не зачіпаючи, немов від цього залежить її життя. Тінь від старих дубів, які розділяли сусідні поля, падала на дорогу. Було сонячно. Тихий вітерець ніжно колихав листя й тонке гілля дерев. Навколо ні душі, тільки машина, яка розсікала повітря, та прямувала в невідомому напрямку. «Ауді» неслась на повній швидкості, тяжкі, чорні колеса підіймали вихор пилюки позаду, забруднюючи сіру, лаковану фарбу. Через тоновані вікна важко було вгледіти, хто там сидить. Колеса уміло об'їжджали ями та вибоїни, витоптані тракторами та іншою важкою технікою. Було тихо. Ніхто і нічого не сколихував степову тишину, ані кування зозулі, яка відповідала черговій дитині на: «Зозуля-зозуля, скільки мені жити?», ані рев мотору авто. Здавалося, все затихло, померло. Не було ні пташок у небі, ні єдиної хмаринки, а тільки нещадне сонце, десь у височині і безжальне проміння. Здавалося, що і час застиг. Якби не дерева, які швидко бігли по ту сторону вікна, й машина, яка кожних декілька секунд не підстрибувала на черговій ямі, залишеній трактором, Міша так би й подумав.

Машина повернула, й виїхала на бетонну дорогу, яка була ще гіршою за ту, що йшла між полем та лісосмугою. Дорогою тягнулася довга, темна полоса машинної оливи. Вона була ще свіжою, не так давно хтось пробив бак. Попід дорогу, у висоті пташиного польоту, висіли важкі високовольтні кабелі. Вони довгою, безперервною лінією тяглися вдалечінь, не маючи ні початку, ні кінця, наче були замкнені в якесь дуже велике коло. Через дерева виднілося поле з пшеницею, й трактором біля нього.

– Ма, довго ще їхати? – запитав хлопець, тримаючи в руках увімкнутий телефон. Стрічка «Інстаграму» грузилася, але не видавала жодних нових постів. Він знову і знову її оновлював, але марно. Інтернет зник, як тільки вони виїхали за межі міста.

– Ні, – намагаючись перекричати голос диктора радіо, і докричатися, щоб він почув, відповіла жінка. Тонкі руки з червоним манікюром обхопили чорне кермо з логотипом авто в середині. – Ще трохи.

– Я це вже пів години чую. Коли ми вже приїдемо?! – невдоволено бормотів Міша, натякаючи, що без інтернету йому дуже нудно, а слухати нудні новини про АТО й аварії п'яних водіїв не дуже хотілося, – І взагалі, нащо їхати на все літо? Не можна на декілька днів у гості, і додому? Що мені взагалі там робити? Я ж там взагалі нікого не знаю.