Любовний сервіс

Вступна частина

Поодинокі зірки розсипані по темному небі, охороняють неймовірно красивий, сірий місяць. Час від часу чути проїжджаючі поряд машини, тихий, такий приємний для слуху шелест дерев. Ніч-до мурашок по шкірі, бездоганно спокійна…
В ночі все по-іншому. У кожного вона своя. Хтось вже солодко спить поруч з коханою людиною, або тільки прокинувся через шум домашніх улюбленців. Когось п'яного виносять з клубу, не даючи допити останній стакан улюбленого алкоголю. Дехто старається вивчити матеріал для завтрашнього екзамену. Словом, у кожного своя, різна, ніч.

Годинник показує третю ночі. Хлопець з каштановим, злегка кучерявим волоссям сидить на балконі, допиваючи вже холодний чай. Важко видихнувши, він перевів погляд на яскраву половинку місяця та повністю пірнув у свій власний океан під назвою "Душа". Щось болить трішки вище сонячного сплетіння. Невже там знаходиться її потайне місце? Самотність ночі, як магія часу, відкриває перед ним величезне питання: "Що таке ця душа і чому вона так часто відчуває біль у радості та пустоту у смутку?". Можливо, вона, як весняна розквітла гілка, болить від усіх втрат і розлучень, коли вона переживає своє власне відновлення та взаємодію з життєвими стихіями. Завмерла в своєму зіткненні зі світом, вона долає свої внутрішні суперечності, формуючи себе в непередбачуваний мозаїчний образ.

В цій танцюючій грі світла і тіні душа переживає свою власну драму, де кожен акорд і кожна нота мають своє власне значення. Та можливо, саме у цих митях болі вона знаходить свою найглибшу істину — справжній зміст і прекрасну гармонію свого існування. Знову перевівши важкий погляд з місяця на залишки свого чаю у кружці, він покрутивши в руках чашку, одним ковтком допив м'ятно-лимонний чай, який за кілька секунд приємно охолодив горло та подарував свіжий ковток повітря голові. Ліва рука сама потягнулась до шоколадних очей та акуратно промасажувала кутики.
"Техьон", - рука зарилася  у каштанове волосся та злегка зжала у коріння. -"Лягай спати, завтра будуть жахливі синці під очима", - сам з собою розмовляв хлопець. Вставши з крісла-мішка, Техьон крайній раз поглянув на спокійне, нічне небо та глибокого ввібравши в свої легені прохолодне повітря, покинув балкон.                                               
                           ***
Знову пролунала ця  відома, як відбитий удар, фраза: "- Дякую, ми вам зателефонуємо." Скільки разів за останній місяць вона пронизувала його своїм голосом? Мабуть, більше 30, точно не менше. І стільки ж було співбесід, де він розкривав свої таланти та професійні якості. Вийшовши зі стін тієї будівлі, що могла стати вікном до нового життя, хлопець важко видихнув. Здавалося, що йому не вистачає власного простору, де він міг би виявити свій потенціал.
Діставши навушники, він підключився до свого телефону і запустив улюблену музику. Такий невидимий щит від реальності, який дозволяв йому віддалитися від розчарувань. Руки, занурені в кишені чорного пальто, змушували себе відчувати хоча б крапельку тепла в цьому холодному світі. Невиразне обличчя пасажирів та анонімні вулиці стали тінню в сцені міста, де він виступав як головний герой свого власного фільму.
Прибувши на автобусну зупинку, хлопець знову став перед вибором та можливістю відмови. Однак його внутрішній світ, наповнений вірою в себе, наполягав на тому, що відмова - це не кінець, а тимчасовий виклик, який вносить свою лепту в його життя. Сівши у вже знайому йому атмосферу автобуса, він сперся обличчям об вікно та спостерігав, як місто змінюється. Вишукані контури будівель, майстерно складені кольори автомобілів, і світлові лінії вулиць утворювали неймовірну симфонію міста в русі. Після прибуття на свою зупинку він вийшов і направився до свого дому, де чекала тепла ковдра і царство Морфея, в яке він прагнув увійти, щоб нарешті відпочити від випробувань дня і знову зарядитися енергією для завтрашніх викликів.