--Ти не можеш і на цьому КРАПКА! - голос батька був твердим і безапеляційним.--Але тату, я не можу зробити так, щоб я перестала до нього це відчувати! - Хейлі відчула, як сльози починають накопичуватися в її очах.--Могла б, якби захотіла! - батько не збирався поступатися. Хейлі відвернулася і витерла накопичені сльози. Тим часом її батько підійшов до неї і поклав їй на плече спочатку одну руку, потім другу.--Хейленок мій! - його голос став м'якшим, ніжним, особливо для неї як для дитини. -- Ти сама розумієш, любити його безглуздо, особливо якщо у тебе доля з іншим!--Не розумію і не хочу! Чому ми не можемо любити того, кого хочемо, того, кого любимо!? Чому? Ми такі, як усі, і маємо право любити! - Хейлі відчула, як її голос тремтить від емоцій.--Ми не такі, Хейлі, не такі! Досить порівнювати нас із простими смертними! - батько намагався залишатися спокійним, але його голос видавав напругу.--Але ми теж не вічні! - Хейлі відчула, як її серце стискається від болю.--Ми вампіри, прийми і зрозумій це!!! - батько підвищив голос, намагаючись донести до неї правду. Хейлі впевненим кроком вийшла за двері. І грюкнула нею так, що було чути по всьому коридору. Дівчина пішла в сад, а за нею в кімнату увійшла її мама. Вона підійшла до чоловіка і сіла навпроти нього.--Хейлі! Хейлі! Вона або ще така юна, або просто не хоче приймати правду. - з останнім словом він підпер голову рукою.--Вона зрозуміє, їй просто потрібно час. - мама намагалася заспокоїти чоловіка.--Час!? Белла, їй вже п'ятнадцять! - з обуренням сказав він.--Я знаю. Але...--Що але!? Тут вже не допоможе те, що ми вампіри.--Але тобі просто потрібно з нею поговорити. - закінчивши це, вона спокійним кроком вийшла.--Ти права, - прошепотів сам собі він.
