Пісня про вбите кохання. Босорка

Пісня про вбите кохання

Вже цілий тиждень я тільки й роблю, що дивлюсь дурні комедійні серіали, їм фаст-фуд та заливаю в горлянку усе пійло, що продається в магазині під будинком. Навіть в соцмережі не заходжу, щоб не натрапити на фото колишньої.

Й так щоразу, коли мене кидає дівчина. А стається це часто. Ще й відмовка завжди однакова:

- Ти приділяєш мені замало часу! Постійно на студії зі своїми хлопцями!

Ну а що я зроблю?! Натура в мене така - музикальна. Ще з самого дитинства вишукував у дворових новинки на плеєрах й обмінював їх на домашку. А тепер взагалі без маленької мелодії і дня прожити не можу: то гітара в руках, то пісні пишу. Та й не дарма ж гурт вже 2 роки піаримо, в нас навіть концерти є. Зазвичай.

Зараз я ані грати, ані писати не ладен. Лише існувати в темному просторі захаращеної кімнати.

Так я гадав, доки курячи на балконі, не почув розмови сусіда з місцевими бабцями про якусь босорку, що вирішує людські проблеми. Казали, це чи то мольфарка, чи то відьма... Власне кажучи, не важливо. Головне, що на магії знається. Отож, й допомогти зможе, бо набридло вже після розставання на кілька місяців ставати безхребетною мавпою, що смердить гірше за безхатьків. Відчуття, ніби з кожним розривом я все ближче до прірви. Так, з часом сердечні рани загоюються, але це все одно, що склеювати склянку, яку розбивають знову і знову. Рано чи пізно вже не лишиться, чого збирати купи. І це лякає.

Сам здивувався своїй рішучості, але розпитав у сусіда, де ту босорку можна знайти, купив квитки й рушив до Карпат. Як виявиться шахрайкою - хоч в горах розвіюся.

Дорога потягом ще була стерпною, а от давка в душному автобусі виявилась просто жахливою. Телефон з плеєром сіли, тому довелося вислуховувати розмови попутників. Ще те задоволення. Нащо мені знати, в кого де прищі вилізли, скільки вдома чекає котів та хто на кого як подивився? А краєвиди за вікном, що, судячи зі слів двох пані, мали б походити на мальовничі пейзажі, лише дратували. Я вже кілька разів встиг пожалкувати, що взагалі вийшов за поріг дому. Рятував тільки чіткий ритм дзижчання двигуна, який постійно нагадував, заради чого я терплю весь цей шлях.

Аж тут нарешті показався пошарпаний напис «Село Старі Мухомори». Просто літери вирізані ножем на вже потрісканій дошці, яка висіла на гілці дерева. Ані гарних тобі постаментів, ані хоча б яскравої фарби. Щось не дуже схоже, що десь тут живе відома та могутня босорка. Не було б, аби разом зі мною з автобуса не вийшло ще з десяток людей.