своєму портфелі, й за мить полегшено перевів подих.
- Знайшов, - зрадів він, витягнувши якісь папери. - Тобі першій скажу. Я вестиму нову програму. Сценарій простий, зате завдання складне.
- Телевікторина чи якесь інше шоу? - Буба знала, що розмова про неї закінчилася. Тепер настав час батька, заповнений докладною розповіддю, яка перенесе його в атмосферу телестудії.
- «Повір мені».
- Що? - здивувалася Буба.
- Бубо, це така назва. «Повір мені» - організовуватимемо зустрічі перед камерою людей, котрі перестали вірити одне одному. Я повинен стати між ними посередником, зробити все для того, щоб у телестудії з'єдналися їхні долоні, серця й сумління... - аж сяяв батько.
- Жахливо, - коротко відгукнулася Буба, відкушуючи шматок пирога.
- Жахливо? - не зрозумів тато. - Чому ти так думаєш? Усі переконані, що нас дивитимуться тисячі людей...
- Будь-яке «ридання на екрані» просто огидне. Це гра на людських почуттях. Противний, паскудний ексгібіціонізм ціною максимальної кількості глядачів. - Буба знала, що вона справляє батькові прикрість. Він спантеличено дивився на неї.
- Ексгібіціонізм? Що ти, дитино? Ти навіть не уявляєш, як можна допомогти людям стати відвертішими щодо себе й інших.
- А ти хотів би бути відвертим на очах усієї Польщі? - Буба уважно глянула на тата. - На очах пані Коропової, пана Миготка чи Кшивицьких з нашого поверху?
- Ну... - замислився батько. - У деяких випадках... Хіба я знаю?... Але напевне бувають такі моменти...
- Тоді чому, коли ви сваритеся з мамою, то зачиняєте двері до своєї кімнати?
- Ну, це інша справа.
- Коли миритеся, то теж волієте залишитися без свідків.
- Але ми з мамою...
- Авжеж. Ви ж ніколи не сваритеся, - докінчила Буба, залишаючи батька наодинці зі сценарієм.
