Моя єдина залежність

Розділ перший. Зустріч

(Якщо репліка жестова, вона писатиметься курсивом )

Тьмяно освітлений коридор вів мене до кабінету тренера у підвальному приміщенні, де він вже чекав на мене задля того, щоб подовжити мій контракт. Я насупився і підшовхнув подушечками пальців оправу окулярів.

Всередині кабінету було майже тихо: шуму не чути за винятком старого радіо, яке програвало стару японську пісню про кохання.

- Привіт, Тсукі, - протягнув тренер і затягнувся цигаркою. Він стояв біля відчиненого вікна, з якого можна було побачити лише чужі, брудні від багнюки кросівки. Повторюсь: кабінет у підвальному приміщенні.

- Доброго ранку, тренере. Можемо...

- Не поспіша-ай, Тсукішімо. Розкажи, як доїхав? Зазвичай тобі не щастить із таксистами, - чоловік засміявся. - Скільки із них говорили тобі завести сім'ю? А скільки з них розпитували тебе про особисте?

- Помовчіть, - пробурмотів я і дістав з кишені цигарку. Покрутив її в руках, але підпалювати передумав, натомість глибоко зітхнув.

- Навіть курити не хочеш... Заду-умався... - загадково протягнув тренер.

- А вам, як я бачу, в голову пішло?

Чоловік засміявся, після чого тихо зітхнув і погасив цигарку. Він підійшов до полиці і дістав звідти дві папки, одна з яких підписаною не була, а інша була оснащена папірцем із огидним прізвищем.

Тсукішіма.

За стільки років успішних партій та змагань з волейболу набридути може все, нерідко навіть і ти сам.

- Ось, на три роки, як зазвичай, - я оглянув папери пустим поглядом, викликавши у тренера глибокий видих.

- Що не так? Не подовжуватимеш? Закінчуєш на цьому?

- Що? Ні, звичайно ні.

Я взяв до рук ручку і поставив декілька недбалих розписів на двох аркушах паперів, повністю забитих текстом, який я навіть не прочитав. Тренер тихо засміявся і прошепотів:

- Важко, мабуть, бути одинаком.

- Аж ніяк.

- Впевнений що не обманюєш?

- Я ніколи не обману вас, тренере.

- Я й не про себе питаю.