Моя єдина залежність

Розділ четвертий. Рожеве вино

У відповідь на її жест я лише стримано кивнув. Говорити було нічого, та й сенсу не було - не почула б, тож мені не залишалось нічого, окрім як використати цей дивний, місцем грубий, зневажливий рух. 

Я відвернувся від входу в клуб, востаннє затягуючись цигаркою. Я був у передчутті з невідомої мені причини, всередині розгорався вогонь зацікавленості в усьому, і це відчуття було дивним, чужим для мене. Ну не звик я відчувати бодай щось. 

Всередині, як виявилося, доволі вишуканого бару я відчув на собі погляд команди і одразу рушив до них. Допитливі або байдужі погляди були вже звичними для мене. Настільки звичними, що я призвичаївся не реагувати не тільки на них, але й на самого себе. Я став останнім, що хвилювало мене у цьому житті, і мені б не завадило знайти новий сенс, якщо сенсу в мені вже не було. 

Люди навколо більше не мали великого значення. Було б непогано, якби мали хоча б якесь, але, на жаль, емпатію я втратив вже давно. А може, я її й не мав взагалі. Важко сказати, однак останні років десять вона відсутня точно. Якось навіть боляче розуміти, що інші відчувають більше, ніж ти. 

Я сів на вільне місце в кріслі, на чолі столу: самотнє та холодне, майже як і я. Більшість з присутніх тут були не самі, звичайно. Хто був з дівчиною, хто з хлопцем, хто з чоловіком, а хто з дружиною. Один я сидів посеред цієї вакханалії, відчуваючи пекучу заздрість. 

Точніше кажучи, фактично я був одиноким не сам: близнюки Такахаші сиділи самотою, поряд із ними не було тих, кому належало їхнє серце. 

— Такахаші, чого сам? — Я відпив із келиха віскі, який стояв переді мною. — Де твоя дружина? 

Юкі повернув до мене голову і Юме повторила за ним. 

— Кохана затримується на роботі, буде тут з хвилини на хвилину.

— Зрозуміло, — видихнув я і натикнувся поглядом на світлі очі Юме. Такі по-дитячому допитливі та сяючі, глибокі, мов океан, і світлі, як слабкий чорний чай. Вона виглядала не дуже зацікавленою в усьому цьому і пила, здавалось, рожеве або біле вино — було складно зрозуміти через червоне освітлення у приміщенні. 

Я зітхнув і чомусь вирішив показати їй, що вмію.  

— Привіт. Бувай. Як справи? Я Тсукішіма Кей. Я вас не розумію. Де метро? Яблуко. 

Це все, що я знав жестовою. Дівчина застигла, після чого тихо засміялась, і моїх губ торкнулась ніжна посмішка, адресована чи то їй, чи то собі у знак того, що я зміг підняти їй настрій. 

— Яблуко, — показала вона і я втупився в неї поглядом, що виражав спантеличеня. Юме схилилась униз і я повторив за нею. Вона тихо промовила, аби ніхто не почув: — Ти неправильно показав яблуко. 

Її оксамитовий голос був глибоким, з легкою хрипотою і насищеним звучанням. Голос, схожий на гуркіт грому, передзвін басу, барабанів, але переплітався із мелодійністю ніжного струмка, скрипки і, можливо, муркотінням кішки. Піддатливої, ніжної, ласкавої. 

Я випрамив спину і посміхнувся їй. Каго, один із граців, помітивши це запитав: 

— Подобається маленька, Тсукішімо? 

Я хитро вишкірився. 

— Замовчи, бовдуре. Аж ніяк. 

Чоловік засміявся і промовив: 

— Я слідкую за тобою, Тсукішімо, пам'ятай. 

Я закотив очі і скосився на Юме. Вона потисла плечем і посміхнулась, ніби чула, про що ми говорили, і почуте їй сподобалось. А я всього лише вигадував собі те, чого бути не могло. 

— Ти чула, про що він говорив? 

Вона знову схилилась і я, затамувавши подих, зігнувся навпіл. 

— Я практично нічого не чую. Ніби все під водою. Але розуміти вас не важко, коли не чуєш вже п'ять років. Того я просто читаю по губах. 

— Але ж Юкі сказав... 

— Він не знає, що я вмію. Я ні з ким не говорю так, як заговорила з вами, Тсукішімо-сан. За останніх п'ять років брат почув мій голос вперше, сьогодні. 

Я знервовано застиг. Вона вільно говорила, ніби дійсно була звичайною. Однак якщо вона не чула свій голос п'ять років, як може говорити так впевнено, без жодної помилки в слові або наголосі? 

Юме ставала дедалі цікавішою, повною зачіпок і цікавих поворотів, в кожен з яких мені хотілось вписатись і затриматись в них якомога довше. Я посміхнувся своїм думкам і почуттям і відсторонився. Вона тримала на губах хитру посмішку, коли відвернулась і продовжила пити своє, в біса, рожеве вино.