Супергерої, але не зовсім

3. Пиріжки

– Давай, біжи. У нас непоганий запас у часі.

– І що там? Просто ліс? Нас же вб'ють.– Не хвилюйся, там нам допоможуть.

– Білки? Їжаки?– Ні, Мишко, не вони. Є там одна... Ну, скажімо, істота... Про яку мало хто знає. Але я з нею якраз знайомий. Випадково дізнався...

Диверсійна група, яка поверталася з «молодої» Білгородської Народної Республіки, під час відходу була практично оточена переважаючими силами супротивника. Однак перейти на територію України все-таки вдалося – хоча машини з літерами Z вже майже їх наздогнали...

– Там у лісі, он, бачиш... нам би до нього дістатися... – керівник групи, в якій зараз залишилося лише двоє, показав у бік високих дерев. – Там живе бабця. Ще з часів Голодомору.

– Не може бути! Їй уже понад сто років, напевно.

– Ще більше. Вона й тоді вже була бабкою. І так зголодніла в ті 1930-ті роки, що стала їсти...

– Людей?

– Майже. Чекістів. І тих, хто ходив селами в рамках «продразвьорстки», як вони називали той грабіж та геноцид.– І що, цього ніхто не помітив?

– Я ж кажу, це не людина – а істота. Кого бачити не хоче, той її не помітить. Зовсім. Але мене стара буде рада бачити. Тим більше, з дарунками.

Бійці ЗСУ ледве встигли добігли до лісу – притому, що ззаду вже доносилося ревіння моторів ворога. І навіть встигли знайти ту маленьку покинуту хатинку, про яку говорив командир. Здавалося, всередині немає нікого. Однак, коли солдати пройшли до дальньої кімнати, то побачили металеве ліжко. А на ній... Труп бабки? Але ж ні, вона жива. Ось розплющила очі і запитала:

– Ну, здрастуй, Гнате. Кого ти до мене привів? Ах, це не той. Ті зараз підійдуть? Чудово. Піду піч розтоплю.

* * * 

Броньована машина з латинською літерою на борту повільно рухалася ґрунтовою дорогою. Люди на борту дивилися на всі боки. Вони обігнали решту групи, і розраховували першими знайти та знищити ворога.

– Камандір, дим впереді! Там кто-та єсть.

Дивно. До найближчого села за картою ще кілометрів шість. Але, справді, попереду між деревами раптом з'явився димок. Танк розвернувся у бік невеликого і, на вигляд, дуже старого одноповерхового будиночка. Дивно, але на картах його не було. І проїзду немає – лише вузька стежка. Ні саду довкола, ні якогось господарства. Таке враження, що люди тут давно не мешкають. Але ж дим звідкись іде.

Відчинені з ноги двері виявилися незамкненими. Передпокій порожній, у наступній кімнаті тільки великий бiлий кіт, що підозріло дивився на непроханих гостей. І тільки в третьому приміщенні, яке виявилося кухнею, сиділа згорблена бабуся в квітчастій хустці і розкочувала по столу тісто.

– Что, бабка, нас ждала к абєду? Нє ждала? А нам похєру. Давай какой-то єди, і бистро! Ілі гатовь, ми жрать хатім!

– Пиріжків я хотіла насмажити, – сумно промовила бабуся, піднявши голову. Рот у неї був беззубий і перекошений. Здавалося, що жінка весь час усміхається, але якось неправильно, страшно.

– І гдє жє начінка, старая? Ілі ви, хахлы, с тєстам пірогі пєчьотє? Савсєм вас тут бандєровці давелі, да?

Лейтенант не помітив, як так вийшло, що бабка вже не сидить за столом, а стоїть в нього за спиною. Командир спробував розвернутися. Але отримав дуже сильний удар у спину та впав. Ще кілька секунд до лейтенанта долинали крики його солдатів. Потім над командиром хтось схилився. І він почув слова, вимовлені вже не сумним, а досить веселим старечим голосом:

– Навіщо ж із тістом, синочки. З м'ясом у нас будуть пиріжки. З м'ясом...