Супергерої, але не зовсім

4. Супер-Ніхто

Прокинувся я о сьомій годині ранку. Як і завжди. Адже ще багато часу, щоб встигнути все зробити і потрапити на роботу. Адже я вмію літати і, за потреби – ставати невидимим. Хотілося б ще навчитися телепортуватися, і, можливо, це в мене колись могло б вийти. Але ліньки. Я взагалі дуже лінивий. Ось і зараз замість того, щоб поголитися, я просто здер верхній шар шкіри на підборідді – і швиденько його регенерував, так, що не залишилося жодних слідів.

Наступний крок – приготувати сніданок. Розбиваю яйце на невелику сковороду, ставлю її на долоню та нагріваю до 130 градусів. Говорять, що це ідеальна температура для приготування яєчні. Водночас телепатично переміщаю шестилітрову пляшку «Моршинської» до столу, наливаю воду у червоний кухоль та кип'ятю її поглядом. Все-таки я надістота. Така, що намагається ніколи не привертати до себе уваги.

Залишилося тільки одягтися, вийти надвір і відійти подалі від будинку перед зльотом. Просто тому, що іноді мене мусять бачити сусіди. Інакше з'являться якісь підозри. Адже не привертати увагу – це одна з наших головних цілей. Саме наших, а не моїх – адже усі, хто колись прибув на цю планету з нашої, досі живий. Я теж із них, майже безсмертних і невразливих істот. Які могли б за певних обставин навіть стати супергероями – якби захотіли.

* * * 

Бажання допомогти і зробити світ кращим. Ось причина, яка змушує здійснювати подвиги тих героїв, про яких періодично пишуть, малюють комікси та знімають кіно земні люди. До речі, деякі ідеї підказали людству саме наші. Іноді – заради веселощів, щоб посміятися з того, як люди вважають усі ці історії казками. Або зовсім випадково, просто забувши про необхідність маскування. Причому, у другому випадку поміченим сторонніми звичайними людьми надлюдям іноді доводилося міняти місце проживання. Або стирати пам'ять колег, сусідів та перехожих. В цілому, як було зручніше та простіше, так і робили.

Порятунок світу ніколи не цікавив жодного з наших. Та йшла б вона до біса, ця вкрита величезною кількістю води блакитна кулька. Це не мій дім. І навіть, якби я тут народився – начхати на це. На планету, на інших людей. Навіть на своїх же сородичів. Втім, відсутність інтересу до світу та один до одного не давала мотивації не лише для геройських вчинків, а й для воєн. Адже кожен із нас міг би, напевно, впоратися з цілою країною, навить в XXI столітті. Тому скажіть спасибі, що таким, як я, начхати практично на все (крім конспірації та власного комфорту, звичайно). Адже хтось із нас міг би виявитися зовсім навіть не хорошим і добрим.

Втім, якщо йшлося про якісь дрібниці, деякі з нас, які мають максимальну емпатію, могли спробувати втрутитися. але це траплялося так рідко... Наприклад, коли на Велику Британію, де знімали одну з частин «Дому Драконів», мав впасти метеорит. Ах, так, люди ж про це не знають. Нещасний камінь знищили ще на підльоті до Сонячної системи. Бо комусь, бачте, захотілося подивитись новий сезон. Втім, зробив він це за час між чищенням зубів (чого я, наприклад, ніколи не роблю – адже ліньки) та наданням нормального вигляду зачісці. тому не надто й перенапружився, і майже за межі загальноприйнятого серед нас байдикування не вийшов.

* * * 

Роздуми щодо мотивації супергероїв зайняли лише кілька хвилин. Саме стільки мені знадобилося, щоб дістатися офісу. Звичайнісінького, нічим не примітного. З розділеними за допомогою перегородок робочими місцями та безліччю постійно зайнятих колег. Роботу я вибирав таку, щоб була простіша і знаходилася ближче до великої транспортної розв'язки. Це дозволяло підходити до будівлі з будь-якої сторони – і кожен зустрінутий колега думав, що я дістався до офісу якоюсь іншою маршруткою, не тією ж, якою їхав він. Звичайно, можна було б купити машину, як у більшості колег. Але це надто нудно, а добиратись – все одно дуже довго.

Ось і мій кабінет. Робочий день я завжди починаю з того, що за п'ятнадцять хвилин виконую всю заплановану начальством роботу. Можна було б і швидше, вистачило б кілька секунд, але через таку високу швидкість зламається клавіатура. Потім починаю читати якісь новини в інтернеті та книги, дивитися фільми, грати в онлайн-ігри та писати якісь коментарі у соціальних мережах. Іноді посилаю оточуючим телепатичні сигнали, через які вони чують звук стукіт клавіш і не помічають, що відбувається на екрані мого комп'ютера. До речі, комп я давно оновив самостійно – я же майже всемогутній. Тепер ця техніка, хоч і показує під час перевірки зовсім не вражаючі характеристики офісного комп'ютера, легко запускає навіть сучасні ігри-«екшени» на максимальних налаштуваннях.

Періодично мені доводиться приділяти час колегам і навіть начальнику, який з якоїсь дивної причини вважає себе дуже розумним. Смішно. Навіть мій домашній інопланетний «хом'як» мав набагато потужніший інтелект. Правда, залишився на старій планеті, зруйнованій тими з нас, кому було не все одно. Тими, хто постійно хотів щось захоплювати, розділяти та панувати. Сволоти! Мені їх не шкода! Вони заслужили свою смерть від зірки, що вибухнула, коли ми, відлітаючи від уламків свого світу, завдали по ній потужного енергетичного удару з відстані мільйонів кілометрів. «Хом'яка», можливо, теж було би шкода. Він, 100%, теж загинув з усіма тими «небайдужими». Але я ж казав – мені начхати.