Ловець снів

5

Чімін крутиться в ліжку вже півтори години, не в змозі заснути. Сьогодні був день прийому і роботи для нього не було зовсім. Він майже весь день провів на кухні, виконуючи дрібні доручення, від яких зовсім не втомився, тож сну в жодному оці.

За відчиненим вікном дзвінко співають птахи, сидячи на гілках дерев, і Чіміну це нагадало його кімнату вдома. Вона, звичайно, не порівняється з цією: крім ковдр на підлозі у нього там нічого і не було. Йому навіть трохи цікаво, чи батьки помітили його зникнення? Неймовірно, що спробують знайти. Скоріш за все вирішать, що помер десь на вулиці. Від подібних думок має настати смуток, але хлопець раптом усвідомлює, що йому байдуже. Давно все одно. Йому здавалося, що хоч якась надія на батьківську увагу залишилася, але ні, ні краплі. Він ніби думає про зовсім чужих людей. Єдиний, кого він справді хотів би зустріти – Персик. За цим котом він сумує.

Тихий, але впевнений стукіт у двері вириває його з думок. Чімін піднімається з ліжка, обережно підходячи до дверей, і відчиняє їх. На порозі стоїть Ліара у довгій нічній сукні, тримаючи в руках лампу. Чімін вже хоче запитати, що вона тут робить, але дівчина притискає тонкий палець до губ, наказуючи мовчати, і охоплює чуже зап'ястя. Юнак мовчки йде слідом темними коридорами палацу, шляхами, якими раніше не ходив. Він не зовсім розуміє, навіщо вони так обережні, адже нікому не заборонено пересуватися палацом у будь-який час.

Через кілька поворотів він розуміє, чого така скритність: вони спускаються в підземелля, проходячи холодними похмурими коридорами. Ліара зупиняється біля непримітних дверей, перекидаючи довге розпущене волосся на одне плече, і відчиняє Паку двері. Усередині зовсім маленька кімната з одним столом та кількома стільцями.

— Я його привела, — тихо каже дівчина. У кімнаті сидять ще чотири людини, приблизно одна з Чіміном віку. Він розглядає кожного: когось мигцем у палаці вже бачив, а когось бачить уперше.

- Що тут відбувається? — у тон дівчині питає Чімін.

— Ми збираємося тут іноді ночами, — вона проходить до столу, на якому стоїть одна лампа, і сідає прямо на нього, показуючи рукою на стілець, пропонуючи сісти.

— Особливо після прийомів, — каже друга дівчина з коротким русявим волоссям, яке доходить їй лише до плечей. — Цілий день майже нема чим зайнятися, і пан Чон не стежить. Я, до речі, Кеко, - вона простягає маленьку долоньку.