Фортеця

Частина 4

   П'яному лицарю, в дорогих латах, остогидло просто дивитися на селян. Хитаючись зі сторони в сторону, він попрямував до села. Шлях був не близький, по меншій мірі, потрібно було пройти шість кілометрів, обійшовши різкий обрив.

   Ноги неохоче крокували в таку далечінь, але все ж підпорядковувалися волі мозку, і процесам в ньому.

   Вже на пів дороги, чоловік проклинав цю стежку, яка тягнеться нескінченно далеко, тупих і бідних селян, яким потрібен захист від кимось вигаданих "монстрів" та самих монстрів, які й змушують його гнити в цій глушині. Саме із-за монстрів чоловік прокидається зарання, втомлений від нічних забав. Рятують лише пожертви, від тих самих, ненависних селян.

   Раптом, за чоловіком з'явився візок, якого тягнув за собою горбатий дідусь, в старій, подертій сорочці, та якійсь тканині, зав'язаній на поясі.

   "Стій ! Ти куди ?" — зупинив лицар перехожого, ледве змігши зв'язати слова докупи.

   "Вітаю, пане, — низько вклонився той: — А я саме з вашого форту, в село їду. Вина вам доставляв. Це наш щирий подарунок, від усього нашого містечка, нашим шанованим захисникам. У нас хоч й власного м'яза чи хліба немає, зате ми виготовляємо смачне вино, з першокласного винограду".

   "Це все прекрасно, але мені потрібно спуститися до села, і ти мене відвезеш туди", — ікаючи, сказав лицар.

   "О, ну звісно, мостіться зручніше, — поправляючи тканину, казав чоловік: — я вас вмить доставлю до села, шанований лицарю"

   В невеликий візок, помістилася лиш сідниця чоловіка, поки його ноги, час від часу торкали землі. Лицар випадково намацав одну пляшка вина, яка билася об його металевий обладунок. Не довго думаючи, (не помилюсь, якщо скажу, що зовсім не думаючи) чоловік відкупорив пляшку, і приссався до неї, немов немовля до цицьки. Щось не попало до рота, так він брав це, і витирав рукою, після чого жадібно злизував з неї краплі.

   Від ваги лицаря, одне з двох коліс візка, відпало, та покотилося з гори. Чоловік в красивих, металевих обладунках, всі залишки пляшки, пролив на себе. Його гнів не можна було виміряти, але його вираз обличчя зовсім не подав знаку.

   Селянин з візком, не закінчував просити вибачення, він все повторював та повторював: "Вибачте мені. Вибачте мені пану. Ми зараз дійдемо до села, і я вам приготую ванну. Ми вам віддамо всі наші запаси вина, тільки вибачте мені, молю".