Валентинська пора: Спогади кохання

6. КАПІТУЛЯЦІЯ

Весняне університетське життя в Японії сповнене яскравості та енергії. Студенти радіють природному пробудженню весни, часто проводять час на вулиці або в парках, насолоджуючись красою квітучої сакури та спілкуючись з друзями. Університетські корпуси наповнюються звуками кроків, сміхом та атмосферою творчості. Техен повільним кроком йде по коридорі, де-не-де можна почути розмови студентських груп, які обговорюють літературні твори або надихають один одного на нові ідеї. Поки хлопець не відчуває себе впевненим що рішення його було дійсно правильним, розбіжність у культурах дає поштовх повернутися назад кожного дня.
  Техен вирішив, якщо щось міняє в житті, потрібно робити це кардинально. Він який з задоволенням, без вагань вибрав би сон та їжу, потіє уже тридцять хвилин на біговій доріжці у спортзалі гуртожитку. В голові пролетіло тисячу прокльонів самого себе за таке спонтанне рішення, яке вилізло йому біллю в області печінки.
   - Ей, пацан, у тебе все добре? – над Те, який тяжко віддихуючись лежав на підлозі залу, навис світловолосий хлопець.
- Я..так...просто...трішки незвично. - Йому подали руку для підняття на ноги.
   - Мене Мін Юнгі звати, можу тобі допомогти з тренуванням.
   - Мене Техен, приємно познайомитися,- він поклонився, розглядаючи худорляве тіло нового знайомого. – а ти впевнений, що...
Кім не встиг договорити, як його в секунду завалили на підлогу професійним кидком через плече.
   - Окей, я тебе зрозумів, можеш допомогти. – хлопець знову опинився на підлозі, та з подивом на обличчі дивиться на Юнгі, який холодним поглядом до мурашок по тілу дивиться ніби прямо в душу.
   - Та не бійся ти, це просто жарти. – вираз лиця трішки потеплішав, немов перші теплі весняні дні, що розтопили лід та випустили на волю ранні квіти.

Нове знайомство Техену дало маленький поштовх впевненості. Він все більше проводив часу в залі, одночасно все ближче знайомлячись з Юнгі, який став єдиним не віртуальним другом в новій країні. Звичайно, з Чіміном вони підтримували зв'язок та залишалися такими ж близькими, проте друга саме в університеті йому не вистачало. Місцевість відкривала нові грані культури, вбирала і ставала доступною для Техена крізь призму нової дружби. Через спільні прогулянки, ночі, проведені за грою на гітарі, тренуваннями, та глибокі розмови, які торкалися самих основ буття, легшало на серці.
   Сонце сіло за обрій, залишивши на небі рожево-фіолетове сяйво. Пляж вкритий м'яким, ніжним піском, який шепоче під ногами, і час плине неквапливо.
Море спокійне, лоскоче м'якими хвилями, що набігають на берег і ненав'язливо заповнюють простір своїм спокоєм. Двоє друзів сидять на м'якому, гладкому піску, світло вечірнього неба відбивається в їхніх очах.
   - От скажи, ти колись любив? – голос Техена був трішки розслаблений та п'яний, він обернув голову до Юнгі, що мало не подавився пивом.
   - До чого такі питання?
   - Ну от просто дай відповідь.
   - Можливо.
   - НІІІІІ! Така відповідь не підходить! – Техен завалився прямо на друга своєю тушею зверху, своїми стегнами прижав його дивлячись прямо в очі. Юнгі помітно почервонів вистав руки ніби захищаючись, щоб той не наближався.
   - Гаразд, я розкажу тільки після тебе.- скинув з себе біловолосого прямо на прохолодний пісок, від чого Кім почав сміятися, тихо, наче зіграно дуже поганим актором, це був безтурботний сміх, який м'яко вивільняв напругу, що накопичилася в атмосфері
Старі образи, які були старанно заховані в глибинах його пам'яті вийшли на передній план його свідомості. Моменти болю і смутку, які Техен намагався приховати під маскою радості, ставали все яскравішими. Ці 10 замків за якими була захована його найбільший біль відімкнулися надто легко, перетворюючи сміх на істеричний регіт. Його тіло здригалося, а по щоках котилися сльози, змішуючись з веселощами. Душа перетворилася на мішок суперечливих емоцій і танцювала в ньому пекельний вальс.



Золоте сонце ніжно палить з самого ранку, випалюючи з землі останній холод. Уздовж берегів річки розташовані невелике кафе, де можна насолодитися традиційною кухнею та кавою, дивлячись на спокійну річку. Призахідне сонце розфарбовує небо в рожеві та помаранчеві відтінки, надаючи ландшафту неповторної пишноти.
Чонгук відсьорбнув трішки свіжозвареної кави розглядаючи пейзаж, одночасно знайомий та напрочуд чужий. Чімін привів його сюди не просто так і він це знав, проте спогади більше не нахлинули його. Все зупинилося від тоді, як Техен віддалився на надто далеку відстань.
   - І що за місце цього разу? – це уже по рахунку п'яте місце яке мало відчиняти забуті миті.
   - Це кафе Техен обожнював, він міг сидіти тут годинами.- Пак поглянув на нового друга, - саме за цим столиком у вас було перше «побачення», у цьому місці ви відкрили свої почуття, почали зустрічатися. Останні тижні перед переїздом Техен відвідував це кафе кожного дня, я завжди знав що знайду його тут, розбитим та чашкою бергамотового чаю.
   - Ти знаєш усі подробиці його життя, навіть особистого. Він уже знає чим ми тут займаємося? – хлопець трохи насупився.
   - Ні, я не думаю, що йому потрібно знати, бо він зірветься та приїде назад. Я не хочу, щоб ти зруйнував його життя ще раз.

  Чонгук спочатку розізлився від цих слів, але задумавшись Чімін правий, як завжди. У заплутаному світі амнезії, коли кожен шматочок минулого здавався недосяжною головоломкою, хлопець опинився в постійній битві з самим собою.
  Нестерпний головний біль не зникав, коли він намагався згадати ці два роки. Щовечора Чонгук заплющував очі й уявляв його обличчя, але навіть найсильніша концентрація не могла привести його до потрібного спогаду. Ім'я Техена лунало в його уяві, як мантра, проте навіть старання Чіміна, який супроводжував його на кожному кроці, не принесли бажаного результату.
  Можливо, він поступово почав розуміти, що Кім який поїхав, обрав свій шлях. Так, він відпустив його не як колишнє кохання, а як вільну людину з правом йти своїм шляхом.
   - Я хочу припинити це.
   - Ти здаєшся? – не дуже здивовано промовив Чімін.
   - Я не здаюся, я відпускаю, як це зробив Техен. Єдина причина по якій я це робив – скласти всі пазли в одне ціле, проте це робить боляче і мені і йому. Ми маємо жити один без одного, можливо так і повинно бути. – Чон взяв сумку встаючи зі столу.- а ти, дуже хороший друг не залишай Те самого, ще побачимося.
  Чонгук вийшов з кафе вдихаючи повітря в повні груди він вирішує покласти край своїм нескінченним спробам зламати собі мозок. Великий, тяжкий тягар душі його не покинув, але він спробує з ним жити далі.


Чонгук і Данбі, завжди в центрі уваги, виглядають розкуто і невимушено. У джинсах і модній футболці він сяяв посмішкою на обличчі і жартував, змушуючи всіх навколо сміятися. Яскрава сорочка, довге розпущене волоссям, яскрава посмішка та чарівна елегантність дівчини доповнювали атмосферу. Вони взялися за руки, цей жест був природним і символічним, що відображало їхню близькість. Друзі зібралися навколо пари, захоплено слухали їхні розповіді та активно брали участь у розмові. Обговорюється новий фільм, обговорюються плани на вихідні, але вся розмова часто перетворюється на жарти та підколи. Здається, все ідеально.
   Чонгук знову повернувся до свого буденного життя, навчання, робота, кохана дівчина, що безмежно його кохає. Всі перестали ставити запитання про його забуте життя, наче нічого і не відбувалося, відчулося полегшення. Життя перестало бути схожим на щогодинний квест, який, здається, ламав кожну кісточку у його тілі.
   - Коханий, ми можемо відійти?
   - М? Тобі погано?
   - Ні, ходи зі мною.- Данбі взяла за руку хлопця, потягнувши його у перший туалет, який знаходився на цьому поверсі.
Оглянувши чи нікого немає біля вмивальників, вона затягнула Чонгука до кабінки туалету.
   - Що ти робиш? – він не розумів, що робить дівчина, та відповіді не надійшло, його притиснули до стінки й затягнули у шалений поцілунок.
   - Данбі! Поясни! – дівчину відсторонили, не дозволяючи зробити новий поцілунок.
   - Ну, Чонгук~і, після тієї аварії ми з тобою навіть нормально не цілували, ти не запрошуєш до себе до дому, як робив це раніше, я хочу чогось більшого. – дівчина почала повільно опускатися на коліна, поставивши свої руки на ремінь Чонгука.
Проте він не дав цього зробити, швидко підняв її та ніжно обійняв.
   - Прошу, не потрібно. Дай мені час на відновлення, і обіцяю, ти не пошкодуєш про це. Данбі ослабла, та відповіла на обійми.

  Вечірню тишу в кімнаті порушував лише слабкий звук цокання крижинок у склянці. Чонгук сидів сам за столом, зручно розташувавшись у кріслі з високою спинкою. Світло настільної лампи м'яко розливалося по кімнаті, створюючи теплу атмосферу, яка контрастувала з його задумливим настроєм.
Серце хлопця переповнюється суперечливими емоціями. Сьогоднішні слова Данбі, дали йому повід задуматися. Її добрі слова і теплий погляд наповнили його серце радістю і вдячністю. Проте кожного разу, коли він торкався її чи посміхався, завжди відчував маленьку тінь. Спогади про Техена, відлунювалися в кожному куточку його кімнати, університету, душі. Болюче суперечність виникло в його голові: Він почувався розірваним між новими емоціями та старими спогадами, які залишили глибокий слід. Кожен рух і кожне слово Данбі мимоволі запалювали в ньому вогник надії, але водночас нагадували, що частина його серця все ще залишилася в минулому з його невідомими переживаннями і втратами.
   - Чонгук! Ти знову п'єш? – баритонний крик рознісся по кімнаті, в якій давно лунала суцільна тиша, він відбився у барабанних перетинка, що призвело до мізерної болі в області скронь.
Це був батько, який ненавидів дивитися на те, як його син спивається. Він забрав пляшку спиртного зі столу, ховаючи її в один з барів.
   - Скільки я раз повторював, тобі не можна пити! Пам'ятаєш що казав лікар, воно тобі не допоможе, а тільки згубить тебе і твою пам'ять.
   - А є сенс? – з сумною усмішкою відповів Чонгук, помішуючи у стакані розбавлений віскі.
   - Перепрошую?
   - Є сенс продовжувати спроби щось згадати? Я вже нічого не зміню, ми з Чіміном перепробували усі варіанти. Мені нічого не допомагає, можливо і не потрібно?
   - Синку, що сталося? – батько сів поряд, поклавши свою руку на плече сина, він з занепокоєнням глянув. – ти полишив спроби?
   - Я полишив біг за минулим, за непотрібним мені часом, який я вже не зможу змінити. Я не хочу робити боляче собі та людині, яка так чекає повернення мене колишнього. Я обрав варіант кохання, в якому людині достатньо кохати мене без взаємності.
   - Синку, час... він невпинний і невидимий, — почав батько, його голос звучав спокійно і мудро, ніби кожне слово було важливим. - Він тече, як річка, і не можна повернути його назад. У кожному моменті, який минає, ми робимо вибір і формуємо своє майбутнє.
Чонгук уважно слухав, хоча в його очах читалася глибока втома і сум.
   - Я розумію, що зараз тобі важко, — продовжив він, його голос знову наповнився теплом. -Ти можеш не пам'ятати, що сталося в минулому, але важливо знати, що кожен момент твого життя мав сенс. Те, що ти забув, не визначає тебе. Те, що ти робиш зараз і те, ким ти хочеш бути, має значення.
Він зробив паузу, дивлячись на сина, який тепер злегка розслабився, відчуваючи підтримку батька.
   - Пам'ятай, що час може забрати частину минулого, але ти завжди можеш знаходити свою дорогу вперед. Ніколи не забувай, що твої дії та вибір зараз формують твоє життя, і це може бути таким же важливим, як і те, що було раніше.