Валентинська пора: Спогади кохання

2. Забуті миті кохання

- Будь ласка, тільки не переживай,- це мама Чонгука, і у неї явно не спокійний голос, щоб Техен не почав переживати, — Чонгук в лікарні, він спішив до тебе і через погану видимість на дорозі попав в аварію...
- Місіс Чон...він....ви.....
- Техен~і приїжджай в лікарню №3 ми все тобі розкажемо,- вона заплакала,- ти дуже потрібний йому зараз, і нам.
   Три короткі гудки, що віддають прямо у скроні. Він відчуває, як у грудях швидко б'ється серце, наче хоче вирватися, але водночас затискається, як камінь у горлі, і він не може навіть дихати. Ватними ногами виходить з ресторану не відповідаючи на питання офіціантів, що стурбовано споглядають на стан хлопця, ці голоси лунають гулом на задньому плані найважливіших думок. Затуманеним розумом він сідає до таксі, яке викликав п'ять хвилин тому, відчуває, що падає у безодню невизначеності та відчаю. З численною кількістю передбачень, що може побачити в лікарні, Техен не помічав нічого навкруги, як вони доїхали, який колір волосся таксиста, скільки він віддав грошей. Це все зараз не важливо, важливо знати, в якому стані Чонгук, але водночас страх  в його серці - це як гнучка стежка, яка веде до найгіршого сценарію. На вході Техена чекала мати Чонгука, вона без слів обняла хлопця прикриваючи свої заплакані очі. Вони стояли обнімаючись можливо хвилин п'ять, а можливо і більше, проте це потрібно обом.
    Сім'я Чон не одна з найвпливовіших сімей в Сеулі, однак займає певну ієрархію в трикутнику Маслоу. В недалекому минулому, сім'я, яка не володіла великими фінансовими можливостями, пройшла нелегкий шлях до успіху та багатства, відкривши власний бізнес.         Початок був скромним: маленька майстерня вдома, рукодільні вироби, які вони створювали своїми власними руками. Але кожен вишитий шов, кожен витрачений крок на розміщення крамниці, кожен виріб що продали був кроком вперед до мрії, що стала реальністю. Історію про шлях Техен знав на пам'ять, що додавало йому стимулу для росту, та ще більшу повагу до цієї сім'ї. Поважали і його, всі члени родини, яка складалася з 4 людей: Чон Чонгук найстарший син, Чон Ліна молодша дочка, Чон Хан голова сім'ї та батько, Чон Сонмін мати. Звичайно, для всіх було пригомшлива заява Чонгука про стосунки з хлопцем, адже усі попередні партнери були дівчата. Натомість ніхто не засуджував чи не приймав Кім Техена, для них найголовніше щастя сина, не дивлячись на гомофобність країни та її жителів. Те став для них другим сином, та підтримкою.
- Давай я відведу тебе до нього,- перша заговорила місіс Чон,- До нього не пускають, але я вважаю він відчує твою присутність.
Він крокує по коридорах лікарні, кожен крок, кожен поворот, кожні двері, за якими може бути його коханий, збільшують тривогу його душі. Ступаючи ближче, він відчуває запах лікарні - запах антисептику та стерильності, що заповнює його ніздрі. Серце зжахнулося, коли він бачить  безсильне тіло на ліжку. Чонгук виглядає так беззахисно, так вразливо, у цей момент  відчуття такої безпомічності. Гарячі сльози починають стікати по обличчю, обпалюючи шкіру, ламає кістки, але це не пересилює моральний біль, Техен падає на коліна і кричить з усіх сил. Батьки пробують заспокоїти хлопця, проте це приводить до сильнішої істерики та втручання лікарів, які силою відводять його якомога далі та пробують вколоти заспокійливе. Чон Хан та Чон Сонмін з жахом споглядають на цю картину, серце обливається кров'ю від болісних криків Техена.
    Настав ранок, з біллю в очах та голові Кім просинається розглядаючи білі простирадла ліжка. Він сподівається, що це був тільки сон і він почує голос коханого, але різки запах ліків приводить його до тями, все-таки не сон. З неймовірною швидкістю, попри затуманений розум від заспокійливих, Техен підійматися з ліжка та вибігає на коридор. Його одразу помічають батьки, що просиділи в лікарні всю ніч, одразу заспокоюючи крики про місцеперебування Чонгука.
- Він прийшов до тями, заспокійся, скоро можна буде до нього, але тільки по одному.
В грудях защемило від радості, невже він зможе нарешті його побачити, доторкнутися. Усмішка, яка розквітає на його обличчі, сяє як яскрава зоря в нічному небі, відбиваючи світло.
    Тіло тривожно коливається між спокоєм та напруженням, як корабель на хвилях штормового моря, очікування перед невідомим надто стискає душу. Техен кожних 5 хвилин слідкує за годинником, та виглядає коли ж прийде лікар, що нарешті дозволить ввійти. Він стоїть на порозі невідомого, серце йому вмирає чекати. І от, найважливіші слова «15 хвилин на кожного», і хлопець видихає з полегшенням. Спочатку пустили батьків, що без вагань зайшли до палати, однак не з такою ж радісною усмішкою вони вийшли.
- Техені~і, будь ласка, ти тільки не переживай, але...- спокійно почала мати, з тремтінням у голосі.
- Щось дуже серйозне? Що з ним? – проте не дочекавшись відповіді Техен ввірвався в палату.
Він без лишньої думки почав розціловувати лице коханого, та обережно обнімати, щоб не нашкодити.
- Чонгук, як я переживав, мій коханий.
- Перепрошую, а ви хто?
Техен відчуває, як пустота розриває його душу, коли погляд Чонгука оминув його, не відзначивши навіть тінь знайомості. Тривожний гніт пустоти огортає його, коли він розуміє, що його коханий забув його. Але навіть серед цього безпросвітного вирію він відчуває невимовну силу своєї любові. Він обіймає його, намагаючись передати свою безмежну любов та підтримку, проте не відчуває того тепла та віддачі яке було раніше. 
- Ти не пам'ятаєш мене?
- Ні. Хто ви? – погляд холодний, з нотками гніву.
- Я.. Кім Техен, твій хлопець, ми зустрічаємося уже 2 роки.
- Я не міг закохатися в хлопця, це якісь жарт? Де Данбі? Це вона влаштувала?
Земля впала з під ніг, він не пам'ятає, він не пам'ятає  ні миті проведені разом. Його пам'ять втрачена саме від дня знайомства, з дня який перевернув життя з ніг на голову. Невимовний шок відображається на лиці Техена, він не розуміє, чому це трапилося саме з ним, він не зміг більше нічого сказати, тільки дивитися в очі коханому які більше його не впізнають. Саме у цей момент прийшов лікар та попросив вийти, закінчився час...як і час цього неймовірного кохання.
Техен більше не хотів говорити, він проігнорував питання батьків, та просто йшов до виходу. В голові стільки питань, а відповідей все не знаходилося. Він стоїть перед великими дверима лікарні, душа йому ллється від розчарування, немов потік води з-під розтопленої криги, відчуває, як гнів та розчарування борються, змішуючись у вогняний танець емоцій.
   Обшарпаний, вологий асфальт і стіни будинків, які виглядали так, ніби їх нещадно відшліфував час, створювали мальовничу, але сумну атмосферу. Хлопець йшов вулицями міста, глибоко занурений у роздуми про своє розчарування. І врешті-решт, наближаючись до дверей свого будинку, він знав, що його розчарування не залишиться за порогом, потрібно пережити цю ніч.

    Ранок настав тихо, майже непомітно, як промінь світла, що пробився крізь завісу хмар. Техен, який проплакав всю ніч, прокинувся з важкою втомою на обличчі. Втомлені очі свідчили про те, що це був нічний кошмар і плутаний сон, сповнений безпорадності.
Коли він розплющив очі, світло було занадто яскравим для його плутаних думок. З кожним подихом відчував невидимий тягар болю, що накопичився за ніч. Кімната, яка колись була його домівкою, тепер здавалася порожньою, непривітною і занадто пам'ятною.
   Зібравшись з думками Техен прийняв рішення знову поїхати до Чонгука, якби йому не було боляче, але він не хоче залишати все на самотік, він допоможе Чонгуку згадати ці два щасливі роки. Але знав би хлопець у скільки разів сильніше стане його біль через цю поїздку. Увійшовши у палату, він побачив Данбі що ніжно тримала Чонгука за руку, у відповідь той переплітав їх пальці та ніжно усміхався.
- О, привіт Техен,- нарешті помітив його Чон, не відпускаючи дівчину за руку. Вона лукаво поглянула на майже розбитого Техена, що з усіх сил не давав вийти сльозам на волю.
- Чонгук, можна з тобою поговорити?
- Кажи.
- Тільки з тобою, на одинці.
- У мене немає секретів від Данбі, говори тут.- серце від цих слів стиснулося до чорної пелени перед очима.
- Чонгук~і, звичайно розмовляйте, я піду візьму собі кави.- дівчина встала, та направилася до дверей, легенько штовхнувши плечем Техена.
   Діалог тривав не більше десяти хвилин та не привів ні до чого хорошого. Холодні відповіді Чонгука ще більше добивали хлопця, між ними побудувалася бетонна стіна всього лиш за одну добу. Зітхнувши важко, він встав з крісла, готуючись зустріти ще один день з його непередбачуваною долею, та без коханого який навіть не старався його згадати.
- Не буду тебе більше турбувати, відпочивай.
Як тільки закрилися двері, сльози почали самі скочуватися по його обличчі, Техен прикрив рукою рот, щоб не видавати ніяких звуків. Боляче всім тілом, болить кожна клітинка тіла.
- Я тебе попереджувала, що у тебе нічого не вийде.- почувся писклявий голос, здається у самих скронях.
- Чого тобі треба Данбі? Що ти ще від мене хочеш?
- Від тебе? Нічого. Мені сам всесвіт повернув Чонгука, ти у мене його відібрав, а він знову мій, звичайно, не дуже хорошим способом, але все ж.
- Я нікого у тебе не відбирав, була б ти хоч трішки розумніша і все зрозуміла б, - фиркнув Техен, слідкуючи за рукою дівчини яка прямувала дати ляпаса,- ну давай, давай.
Проте дівчина зупинилася, відштовхнула хлопця та ввійшла до палати.