- Тут все так змінилось, - водій сказав це невимушено, спокійно. Я задумано сидів, спершись на праву руку та дивився в вікно. Ця фраза повернула мене у реальний світ. Я відвів погляд від вікна, щоб зрозуміти що сказав водій. Та перш ніж встиг щось відказати, він продовжив, - Давно вже тут не проїжджав. навіть не пам'ятаю коли востаннє.
Я був тут вперше, тому нічого не зміг відповісти крім банальної фрази типу: "як швидко летить час" чи "світ стрімко змінюється" просто, щоб не здатись некультурним та продовжив мрійливо дивитись у вікно, відкинувши голову на сидіння. Мені хотілось спати, та хвилювання не давало цього зробити. А ще сонце, воно не сильно сліпило та заснути було важко,тоді був ще ранок, десь пів на десяту. Ми виїхали зі Львова о дев'ятій. Дорога заворожувала, розслабляла та присипляла. В подорожах я часто залипаю на дорогу чи те як лінія розмітки змінюється, поринаючи в найглибші думки.
До нашої зустрічі залишалась ще година, тож я вирішив закрити очі та трохи відпочити. На фоні грало радіо, музики не було, ведучі весело щось розказували та я не чув, думав лиш про неї, уявляв нашу першу зустріч. Я ще не бачив її наживо, тільки пару фотографій з фільтрами, тож не міг точно уявити як вона виглядає. Одне я знав точно: вона мені подобається, і що зігрівало моє серце, це те що я теж їй подобаюсь, мабуть. Я зізнався їй в цьому по телефону декілька тижнів тому. Ми грали в "Правда чи Дія", розмовляли до глибокої ночі й вона запитала мене прямо. В моїй голові крутилися слова "так", "не знаю" чи "мені треба ще подумати". Я вагався з відповіддю і пообіцяв що відповім на наступний день, в надії що наберусь сміливості сказати "так". Наступного дня я все ж переборов хвилювання та зізнався. Далі була моя черга ставити питання. Ця гра вже встигла перетворитись для нас в гру "Правда чи Правда" і я запитав її чи мої почуття взаємні, весь цей час серце страшенно сильно билося. Я не хотів ставити це питання лиш тому, що боявся почути відповідь. Я був переконаний що не можу їй подобатись. Мене б майже не засмутила її відмова. Та вона сказала щось типу "можливо" чи "не знаю". Але мене така відповідь ані трохи не влаштовувала, якщо вже я зізнався, то хотів почути її відповідь, щоб знати чи є сенс надалі сподіватись на щось більше ніж дружбу. Я наполіг на точній відповіді й вона нарешті сказала невпевнене "так". (Зараз я розумію, що вона радше хвилювалась, ніж сумнівалась). Я відчував себе найщасливішою людиною на землі, просто не міг повірити почутим словам, та змінив тему, щоб продовжити розмову ніби нічого не сталось, та насправді я ні про що не міг більше думати, моє життя назавжди змінилось з цього моменту.
З моїх спогадів мене повернула думка про те, як буде виглядати наша зустріч. я вирішив їй написати в Телеграм. Ми проїжджали містечко на півдорозі до місця призначення, тому з'явився мобільний інтернет. Я дізнався що її привезе до Радехова чоловік старшої сестри на урок графічного дизайну. Він не знав що вона має зі мною зустрітись. Тоді він взагалі про мене ще не знав. Як і інші члени її сім'ї, поки що.
Час йшов все швидше, а хвилювання наростало сильніше з кожною хвилиною. До зустрічі залишалось пів години.
