те, що важко відпустити

10

Настав день, коли минуле знову дало про себе знати. Юзефович намагалася зосередитися на роботі, але спогади не відпускали. Вона сиділа за своїм робочим місцем, намагаючись розібратися з документами по справі, коли помітила, як до неї підходить Мазур. Його спокійний вигляд і впевнений крок змусили її ненадовго відволіктися від думок.

– Юзефович, потрібна твоя допомога з одним питанням, – почав Мазур, тримаючи в руках якісь документи. Він нахилився, щоб покласти їх на її стіл, і на мить затримав погляд на її обличчі.

Юзефович мовчки кивнула і взяла документи, хоч і не могла повністю сконцентруватися на справі. Підсвідомо вона відчувала, що його погляд був не просто діловим – у ньому було щось більше. Але це лише додавало їй напруги.

– Щось не так? – тихо спитав Мазур, нарешті сідаючи поруч і уважно дивлячись на неї.

Юзефович намагалася зберігати холоднокровність, але її внутрішні стіни поступово розвалювалися під тиском емоцій.

– Ні, все нормально, – відповіла вона, відводячи погляд.

Мазур, однак, не здавався. Він мовчки сидів поруч, намагаючись зрозуміти, що турбує її. І це мовчання стало для неї майже нестерпним. Вона відчувала, як його присутність навколо ставала все більш помітною, як її захисний бар'єр тоншав з кожною секундою.

– Ти не повинна приховувати від мене те, що тебе хвилює, – спокійно сказав він. – Я тут не просто як твій напарник. Я...

Він зупинився на мить, ніби обмірковуючи кожне слово.

– Я хочу бути поруч не лише в роботі.

Юзефович відчула, як ці слова проникли до самого серця. Вона з силою стиснула ручку в руках, намагаючись зберегти контроль над собою. Але це було надто важко. Минуле знову поверталося до неї – знущання, біль, відчай. Їй здавалося, що вона ніколи не зможе бути тією людиною, якою була до Паші.

– Я не можу... – прошепотіла вона. – Не можу довіряти.

Мазур мовчав, але в його очах було більше розуміння, ніж вона очікувала. Він простягнув руку, але не торкнувся її, а просто залишив її на столі поруч. Його жест був уважним, ненав'язливим, але водночас неймовірно близьким.

– Ти можеш взяти свій час, – тихо відповів він. – Але я не відступлю.

Юзефович відчувала, як її серце калатало, і вона не могла більше приховувати своїх емоцій. Спогади про Пашу змішувалися з тим, що вона зараз відчувала поруч із Мазуром. Це було боляче, але водночас давало надію.