те, що важко відпустити

11

Минуло кілька років, і життя Юзефович разом із Мазуром кардинально змінилося. Вони більше не були лише напарниками, яких зв'язувала робота й тяжкі спогади минулого. Їхні стосунки стали міцнішими, глибшими. Вони пережили багато – разом боролися зі своїми страхами, підтримували одне одного в найскладніші моменти.

Юзефович уже не та жінка, яку колись переслідували примари минулого. Вона навчилася жити без постійної тривоги й страху, що повториться щось схоже на те, що зробив Паша. Біль більше не контролював її життя, а спогади про минуле почали тьмяніти.

Мазур, зі свого боку, завжди був поруч. Він вмів слухати, вмів чекати, коли це було потрібно. Його терплячість і розуміння дозволили Юзефович розкритися знову, навчитися довіряти не тільки йому, а й собі. Їхня спільна історія була не про втечу від минулого, а про те, як разом вони змогли подолати всі труднощі й будувати нове життя.

Тепер вони працювали разом як одна з найкращих команд у відділку. Їхня синергія в роботі була майже ідеальною, а в особистому житті панувала гармонія. Колеги давно звикли до того, що Юзефович і Мазур стали невіддільними один від одного не тільки на роботі, а й поза нею.

Одного вечора вони сиділи вдома, у затишній квартирі, яку тепер називали спільною. Юзефович зручно вмостилася на дивані, розгортаючи книгу, а Мазур готував вечерю на кухні. Все було настільки буденним і спокійним, що це здавалося майже нереальним після всіх тих бурхливих подій, через які вони пройшли.

– Гліб, – промовила Юзефович, не піднімаючи очей від книги, – як думаєш, де б ми були, якби тоді не опинилися разом?

Мазур з'явився у дверях кухні, усміхнувшись. Він витер руки об рушник і підійшов до неї.

– Напевно, я б досі намагався зробити тебе своєю напарницею, – з усмішкою відповів він. – І, мабуть, навіть не зрозумів би, як мені пощастило.

Юзефович тихо засміялася й відклала книгу вбік. Вона підняла голову, подивилася на нього, і в її очах засяяли ті самі іскри, що вперше з'явилися кілька років тому.

– Ми пройшли довгий шлях, – прошепотіла вона. – Але я рада, що ти був поруч увесь цей час.

Мазур сів поруч, обережно притягнув її до себе й поцілував у волосся. Його дотики більше не викликали в неї страху, вони стали для неї символом безпеки й тепла.

– Я завжди буду поруч, Оля. Це ти мене змінила. Навчила довіряти не тільки тобі, але й самому собі.

Вона обережно притулилася до нього, насолоджуючись тишею, яка їх огортала. Минуле було далеко позаду, а попереду відкривалася нова глава – без болю, страху і тіней минулих знущань.

– Знаєш, – раптом промовила вона, – я ніколи б не подумала, що колись буду щаслива так, як зараз.

– І ти заслуговуєш на це, – відповів Мазур, дивлячись їй в очі. – І на багато більше.

Їхній шлях був складним, сповненим випробувань, але тепер вони знали, що можуть подолати все разом.