Той, Хто Мене Врятував

4

ЛУЇЗА

Чорт, з одного боку я не хочу їхати додому, а з другого не хочу залишатися з ним. Хоча останній варіант мені все ж подобається більше.
Тепер за кермом був він. Цього разу за нами всього навсього їхала машина з охороною, як мило і ні крапельки не страшно. Мені не дуже подобається ця атмосфера того ніби на тебе хтось полює. Хоча можливо це дійсно так.
Поки я літала у хмарах ми вже майже під'їхали до мого дому.
–Навіщо ми тут. – якщо він скаже що привіз віддати мене батькам я зразу ж втечу з цього місця.
Але ж він казав що звільнить секретарку і її більше не буде коли я наступного разу приїду в його офіс. Значить надія на те що він просто хоче поспілкуватися з моїми батьками.
–Щоб ти забрала свої речі. Думаю тут є якісь важливі для тебе. – Він чекав поки відкриють ворота.
Я трохи нервувала. Не хочу з'являтися в цьому домі, ой як не хочу. В цей момент я усвідомила, що цілком і повністю згодна на варіант жити з ним. Сподіваюсь він мене тут не залишить.
–Квіточко, ти що боїшся? – Здивовано запитав Маттео.
– Давай швидше, мені справді потрібно дещо забрати.
Він більше нічого не сказав. Дякую, дякую тобі чоловіче, за те що ти промовчав.
Ми вийшли з машини і нас зустріла охорона. Вони провели нас в середину. І поки Маттео чекав щоб прийшли хазяї будинку я швидко побігла в свою кімнату і відкрила шафу. Діставши свій новий рюкзак я закинула в нього кілька речей, по типу білизни, піжами штанів і футболки. Решту хай він купує.
Присівши, з кутка шафи я дістала коробку. Закинувши ще пару речей в рюкзак я одягла його на плечі і взяла коробку в руки. Коробка була середнього розміру і доволі важка. Що ж все необхідне взяла можна вшиватись. Зі швидкість світра я вилетіла з кімнати і зайшла у вітальню. На превеликий жаль там вже зібралося все моє сімейство. Батько, брат, мачуха і її дочка. Всі одразу поглянули на мене. Мачуха зразу підійшла.
–Я звичайно знала, що в тебе не має почуття стилю але щоб настільки. – прошепоітла вона мені.
Я поглянула на своє взуття. Нормально я була вдягнена, спортивний костюм і кроси.
–Ну так так, це ж я тут як хіппі одягаюсь. – порівняння її з хіппі це одна з найбільших образ.
Я знала, що було б якби тут не було Маттео тому швидко обійшла цю андатру в зеленій сукні і стала біля чоловіка.
–Тобі не можна підіймати важкого. Давай цю коробку мені. – Не одразу але все ж таки йому вдалося забрати коробку в мене з рук.
Тим часом батько підійшов до нас.
–Ну що ж ти справді його любиш? – запитав він.
Спочатку я поглянула на брата який відвів погляд. На Маттео сенсу дивитися не було. Ну що ж якщо скажу що ні то залишуся тут.
–Так, справді. – Я намагалася приховати переляк і притулилася до чоловіка що стояв поруч.
Він обійняв мене за талію однією рукою, після того як віддав коробку своєму охоронцю. Чорт, він відчує що я тремчу.
–Містере Верді, можете залишити нас у двох з донькою. – ввічливо запитав він.
Що ж, тепер це офіційно найбільша дупа за це день. Маттео поглянув на мене і я кивнула. Він неохоче прибрав руку з моєї талії.
–Квітко, чекатиму на тебе в машині. – Ще повозившись пару хвилин він забрав у мене рюкзак з плечей. – До побачення містере Моретті.
Батько лиш кивнув йому у відповідь і глянув на решту своєї сім'ї, поглядом вказуючи вийти з кімнати. Як тільки ми залишилися на самоті він схопив мене за плечі і міцно стиснув їх.
–Ти думаєш, що звабивши багатого чоловіка ти зможеш вибратися з цього? Не сміши мене курво, як тільки він дізнається про те що ти сама натуральна повія то зразу ж кине тебе і дорога тобі після цього тільки в публічний дім. – Він говорив тихо проте навіть так було чутно злість в його голосі.
Тепер мене по справжньому трусило. Господи мені погано, не треба плакати, не треба плакати ньому.
–Іди і щоб я більше не бачив тебе на порозі мого дому. – Цей дибіл відпустив мене, а я швидко побігла до виходу. В слід почувши ще одну його фразу. – Пам'ятай, що ти така ж як і твоя мати, ти повія.
Не правда, не правда моя мати не була такою! Це брехня! Руки трусилися і я ледь вибігла на свіже повітря. Не гаючи ні хвилин я ледь не впала коли бігла до машини. Сльози вже почали котитись по моїх щоках, блять. Я закрила очі долонями, щоб стримати їх як наткнулася на когось. Цей хтось обійняв мене.
Все до я могла вимовити крізь сльози це:
–Їдьмо звідси, негайно.