Старий сон

(Unswear words and undo Deeds - Samuel Organ)

Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити.

"Intermezzo" М.Коцюбинський

Там сходило сонце, оповите молочною димкою хмар. Там холодні вітри бігли назустріч новому дню і луги соковитої трави хиталися, як хвилі, налітаючи на беріг; їх похитування захоплювало всю увагу, вело вдалину до ледве помітної лінії, яка розділяла світ навпіл, до недосяжного кордону світу. Його ніколи не побачити, не досягнути, бо сонце стало як колос на сторожі Галактики, я дивився йому у вічі і думав, що ніколи не зможу відчути цього знову - очі осліпнуть від краси, я розчинюсь у повітрі, стану вітерцем, що колихає траву або ховається в листі. Непостійною стихією, котру ніхто не зможе спіймати.

Ноги гуділи, п'яти, здається, були здерті до крові, проте біль існував десь за межами почуттів, за межами мозку. Фізичний біль - ніщо, його не існувало. Я відчував тільки як прохолода пестить лице, лист лоскоче пальці, кеди промокли до носків від роси.

Вдалині журчала вода - хоча ні - слід лише обернутись і постане річечка. Мілка, тиха річка, оминаючи каміння, одна з тисячі собі подібних, про які люди не знають.

Чому вона не переривалв свого бігу? Яку ціль переслідувала? Який сенс її існування, якщо про неї ніхто не знав - мул здіймати, та й годі?

Я задавав собі такі безглузді питання і з жалем дивився в комиші, де сонно квакали жаби.

Це було нереально. Якийсь старий сон з дитинства, якого я ніколи бачив: фантазія письменника, кадр з фільму - будь-що, тільки не реальний світ. Світ був в мені; я танув в чомусь химерному, в тому, що люди називають спокоєм.

Моє дихання сходилося з шепотом вітру, серце билося в такт квакання жаб, шкіра охолола як і каміння на березі. Життя спинилося, підлаштувалося під мою маленьку постать і я різко став частиною величезного організму. Кісткою, артерією, а може й серцем.

Очі, осліплені помаранчевим сяйвом, закрилися, але картини мари виникли так ясно, що міг би побачити як роса стікає по стебелині подорожника, відрізнити пташку в скроні дуба. Бо душа не належала мені, вона летіла вслід за покликом лугів до горизонту, в обійми сонця.