Псіхушка Карижин Ліс

частина 3

Харлі Квін стояла у порожній палаті, вдивляючись у бліде обличчя Джокера, який сидів на краю ліжка, склавши руки, наче обмірковував щось дуже важливе. Її білий халат злегка шелестів у тиші, а серце билося так гучно, що вона боялася, що Джокер це почує.

— Ну що, доктор Квін, — нарешті порушив мовчанку Джокер, його голос звучав грайливо, але водночас небезпечно, — ти думаєш, що мене можна вилікувати? Що якийсь ваш план чи таблетки змусять мене "стати нормальним"?

Харлі злегка усміхнулася, відчуваючи, як її нерви напружені до межі.

— А ти хочеш стати нормальним? — відповіла вона, намагаючись тримати професійний тон, хоча сама відчувала, що стоїть на межі.

— Нормальність — це нудно, лялечко, — він підійшов ближче до неї, нахиляючись так, що вона відчула його гарячий подих. — Але ти... Ти, здається, щось інше.

Їхні погляди зустрілися, і в той момент Харлі відчула, як усі її професійні кордони розсипалися, як пісок. Його очі, яскраві й божевільні, притягували її, як магніт.

— Може, ти й не така правильна, як удаєш, — прошепотів він, нахиляючись до неї ще ближче.

Харлі відчула, як її серце вискакує з грудей, коли їхні губи зустрілися. Це був момент, якого вона ніколи не могла уявити, але саме цей поцілунок здавався настільки ж неправильним, наскільки і незабутнім. Проте, за кілька секунд її професійна свідомість взяла гору. 

Вона різко відштовхнула Джокера, зробивши кілька кроків назад, а в її очах загорівся вогонь розпачу. 

— Що ти собі дозволяєш?! — голос Харлі тремтів, але вона намагалася зберігати спокій. — Це... це неприпустимо! 

Джокер лише посміхнувся, випрямившись, як кіт, що грається зі своєю здобиччю. 

— Неприпустимо? А мені здалося, що тобі це сподобалося, лялечко, — він хитнув головою і вставив руки до кишень. — Але не хвилюйся, я вмію чекати. 

Харлі відвернулася, намагаючись приховати свої емоції. Вона вийшла з палати, грюкнувши дверима, і поспішила до свого кабінету, намагаючись прийти до тями. 

---

**Наступний день** 

Лікарня вирувала. Щойно Харлі зайшла до свого кабінету, на її стіл вже чекали нові записи й папери. Вона навіть не встигла попити кави, як у двері постукала медсестра. 

— Доктор Квін, — медсестра виглядала схвильованою. — У нас новий пацієнт. Дуже... енергійний. 

— Хто це? — Харлі підняла брову. 

— Чесно кажучи, він сам себе називає "Шоколадка". 

Харлі на секунду застигла, а потім витягнула картку нового пацієнта. Слово "Шоколадка" справді було вписано в графу "ім'я". Вона зітхнула і попрямувала до приймального відділення. 

У коридорі вже чувся веселий сміх і незвичайні вигуки. Харлі зайшла до кімнати, і перед нею постав чоловік, невисокий, одягнений у яскравий костюм кольору какао, з постійною усмішкою на обличчі. 

— Ось вона! — вигукнув він, простягаючи руки до Харлі, ніби вона була його давньою подругою. — Та сама чарівна лікарка, про яку всі говорять! 

— Добрий день, — стримано відповіла вона. — Ви — Шоколадка? 

— Та хто ж іще! — він театрально вклоняється. — Знаєте, у цьому похмурому світі так мало солодкого. Я вирішив виправити це. 

Харлі закотила очі, намагаючись не видати своєї роздратованості. 

— Добре, Шоколадко. Ми почнемо з простих питань, — вона відкрила блокнот і приготувалася до записів. 

— А ви справді вважаєте, що мене можна зрозуміти через якісь там "питання"? — він підморгнув і присів у крісло. — Ні-ні, докторе, я сюди не за цим. Я сюди, щоб додати трохи радості у ваші сірі дні. 

Харлі зітхнула. Вона зрозуміла, що цей пацієнт буде не менш складним, ніж Джокер, але, можливо, він принаймні не такий небезпечний. 

— Гаразд, — сказала вона, закриваючи блокнот. — Давайте почнемо з чогось простого. Наприклад, чому ви вирішили називати себе Шоколадкою? 

Чоловік загадково посміхнувся. 

— Бо я той, хто залишає солодкий слід у душах людей. І, до речі, докторе, ви мені дуже подобаєтесь. Можливо, я тут залишусь надовго. 

Харлі знову зітхнула, відчуваючи, що цей день буде ще довшим, ніж попередній.