Надворі весна вповні. Куди не глянь - скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло
пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів
на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні...
Поле - що безкрає море - скільки зглянеш - розіслало зелений килим, аж сміється
в очах. Над ним синім шатром розіп'ялось небо - ні плямочки, ні хмарочки, чисте,
прозоре - погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю
блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська
доля... Легенький вітрець подихав з теплого краю, перебігав з нивки на нивку,
живить, освіжав кожну билинку... І ведуть вони між собою тиху-таємну. розмову:
чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься
голос, як срібний дзвіночок, - тремтить, переливається, застигав в повітрі...
Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання
трав'яних коників, що як не розірвуться, - і все те зливається докупи в якийсь
чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до
всього... Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди на думку не лізуть
клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому
жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину - аби неділя або яке
свято - хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!
Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, - тим шляхом, що,
звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись
Ромодану, - йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» - казала проста свита,
накинута наопашки, - «та чепурної вдачі», - одмовляла чиста, біла, на грудях
вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до
колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир,
натякала про парубоцьку вдачу...
Ішов справді парубок. На перший погляд - йому, може, літ до двадцятка
добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись
малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння,
волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі - теж
гострі; лице довгообразе - козаче; ні високого, ні низького зросту, - тільки
плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо
можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке - дуже
палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість
і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...
Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми
блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив'я. То знову йшов;
то знов становився де-небудь на згірку - і знов оглядав поле. Ось перейшов і
драний місточок посеред лук, на низині, у балці. Під ним ще не висохли весняні
калюжі - аж зацвіли, позеленіли: кумкають в них жаби рано й вечір. От опинивсь
на невеличкім горбу по той бік місточка; став, обернувся лицем до його;глянув на
рудку; перевів погляд на крайне жито. «Оже, тут кращі хліба, ніж під селом, -
подумав сам собі, -тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...» Знов повернувся, - і
рушив далі.
Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок - і пішов поміж
зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені
пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, - і лице засвітилось одрадою.
«От де моя праця, - немов казали його очі, - не марно потрачена: вона зробила з
мене чоловіка, хазяїна!..» Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на
другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, - і
промовив вголос: «Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє
таке густе та гонке, а в його - ледве од землі одлізло, - низеньке, жовте,
засмоктане...»
Не вспів доказати останнього слова, - чує: недалеко, з-за жита, хтось співає...
Він притаїв дух; насторожив уші, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і
розходився на всі боки: то розлягався в високім просторі; то слався по землі, по
зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь
несвідомим щастям...
Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося - він зроду не чув такого свіжого,
гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто
збризнув його свіжою водою; серце затіпалось немов хто доторкнувся до його...
«Хто б це?» - подумав він, - та й пішов на голос.
Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, - тільки одна луна її бриніла
ще над головою у його. Ще ступінь, ще... зашелестіло жито, заколихалося, немов у
йому щось борсалось, билось... Ще хвилина - і з жита заманячила дівоча
постать... Парубок став. Дівчина, як перепелка, знялась - і помчалась вподовж
ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа
була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких
дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між
високим зеленим житом, - вона здавалася русалкою...
Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв,
як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані
очі...
Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима,
усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне
кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого
чолі; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле,
рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, - здається,
сам.огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над
очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама - невеличка, метка й
жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова
керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдідниця, на шиї дорогі коралі,
хрести, золоті дукати - усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.
Вона стояла навпроти парубка, як намальована, - наче манила своею дивною красою.
Не спускаючи з очей, він підходив до неї.
- Чого ти тут ходиш? - обізвалась вона перша.
- А ти чого хліб толочиш? - не зовсім ласкаво одказав він.
- Хіба се твій хліб?
- Не чий же... А що?..
- Цур тобі, як мене злякав!.. -та й замовкла. Парубок і собі мовчав.
- А ти хто така? - трохи згодом питає він, ковтаючи слова. - Де ти взялася?
звідкіля сюди прийшла?..
Дівчина почула, як тільки чують дівчата, .чого в його запнувся голос; очі в неї
заіскрили, заграли...
- Навіщо тобі? - прядучи ними, вона питає в його.
- А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже він. - Хто ти така? чого тобі
тут треба?.. - Чут-но - аж дух спира йому в грудях од кожного слова.
- Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком
вперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. - А прийшла сюди, бо недалечке
живу... А ти хто?
- Сюди йди! - каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. - Посідаємо тут...
побалакаємо... я тобі й розкажу - хто я...
Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася
буйними житами... Далі - вискочила на зелену луку, що красувалася польовими
квітками; потім - повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на
деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух,
озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: «сюди, мов!» -та наче мана яка,
спустилася вниз- і скрилася за горою.
Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима - мовби
переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її
сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка,
жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними
бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась
йому, як жива!.. «Що це? - думав він. - Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б
це?.. чи не москалівна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов,
бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? - так же не близий
світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... А видно - хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого... Оже й не попівна: попівну я знаю -
попівна не така, та й не піде за п'ять верстов од села... Чия б же це?..»
Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок - подивитись, куди пішла
дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, - тільки зеленіли то там, то там,
обложившись полями, хутірські, сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою
вишняку, груш, слив та яблунь біліли. чепурні хаточки. Парубок постояв на
згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий;
пригадував хазяїнів їх, перебрав у пам'яті їх дочок, - та, теряючись в догадках,
і повернув назад - додому.
Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, - та все думав та
думав... А в серці - почував він - прокидалось щось невідоме, чудне: і важко
мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й, хочеться плакати...
Сльози не ллються, а вголос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка
думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися- так і ганяє за маною... А
перед очима - зелена керсетка, червона спідниця,, знадний з усмішкою погляд,
червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів...
У його аж мороз пішов поза спиною... «Оце так - промовив він уголос. - Чи не
здурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут - і
думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.
Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка,
вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи
далі - тік; за током - огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу
видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця
кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, - видно, біля неї ходили
хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота
дощані-хрещаті.
Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена,
- і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість, з хлівця
прожогом вискочила невеличка свинка й. кабанчик - і давай похапцем хламати
зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря,
гладкі! аря!», потім того плескала в долоні - й штовхнула кабанчика ногою; а як
побачила, що нічого з такими ненажерами не-вдієш ні криком, ні легенькою бійкою,
- вона висмикнула з мітли держално - і давай потягати «ненаситну прожир» і
вздовж і впоперек, - аж поки не хруснуло держално... «От, проклятії Каторжні!..
Через них знівечила держално..» - на весь голос гукала молодиця - й кинула в
свиноту надтріснутим держалном.
Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт
причинити за собою, - як уже на його напустилася розсерджена молодиця.
- І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? - докоряла вона. - Ось до якої пори
виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає...
- Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався, - одказав він.
Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла : чи правда тому? Та син уже
повернувся - пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею - в хату.
- Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! - усе-таки
з докором гукнула з сінешніх дверей мати.
Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од ясел
кобилу - погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у
загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену
керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок...
йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей...
«Згинь ти, марю-кої - скрикнув він, випростуючи з трави руки. - От,
причепилася!»
Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.
- Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? - пита він трохи згодом.
- У якого москаля, сину?
- Що живе коло нашого поля хутором.
- Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, - та, казали, либонь умерла. - А що там?
- Та я так питаю... нічого.
Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в
голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю - вона та й вона.
«Пропади ти, навіжена!» - шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову
ряднину, - не спиться, та й годі... «Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов
на поле!»
