Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби — по
його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по
п'ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п'ять, та
ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв, гроші йшли на
одежу, ягнята — на прибуток.
— Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! — дякує Мотря богові.
— А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...
— Став розуму доходити, — одказує Оришка, — сам побачив, що треба робити... І
мені, старій, довелося його хліба з'їсти... спасибі богу!
Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких
злиднів, нужди, горя... І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий
чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники... І
одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося
старе гноття... І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько;
зверху полатана — не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирав,
льох чорніє... Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже лід паску є
своє поросятко й своє ягнятко, і паска — біла... Достатків більше, й достатки
кращі.
А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося
їм днів на десять поля... Після судів та пересудів, — після двох мішків пшениці
та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві, одсудили Мотрі
землю громадою...
— Не журись. Чіпко, — каже, радіючи, Мотря, — тепер буде своє жито, й своя
пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка... Одберу місцину, картоплі насаджу, — на
зиму буде!.. І к різдву загодуємо свиню... Сало продамо, м'ясо посолимо, ковбаси
начинимо... Буде з насі Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються,
минають!
Аж помолодшала Мотря, весела стала.
Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та
радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого
погляду, смілого поступу?..
Ой, ні! Життя, — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.
Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що
сповнилось п'ятнадцять літ. Баба вже була стара-стара, як молоко біла, як сухар
суха. Уже й літом з хати не вилазила, хіба у палючий день вийде було з хати,
сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти
сонця. А восени все жаліється та жаліється Мотрі:
— Оже, дочко, щось мені погано... Так погано, так погано! Чую, наче в мене
всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони
в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить...
Так казала Оришка звечора, а до світа — й богу душу оддала.
Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в головах... Та ж баба —
тільки очі заплющила, рот зціпила... Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, взяли
бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чіпка не плаче... Йому тільки чогось страшно, жалко... — «Нема баби... — думає він. —
Умерла баба... не буде більше баби... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що
ж то за смерть? Хто знає?..»
Темна мара встала в Чілчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне...
Говори, дивись, — а тут... зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило... Кидають
у землю, — темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок!
Ось і черв'як плазує — холодний та слизький, аж напинається, аж звивається,
поспішаючи до тіла...
«Ух!.. гидко... страшно!...» Чіпка здригнув. «І від кого се? — запитувала його
злякана думка. — Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота... червивее
від бога?!. Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для
доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра... І так каратися?.. Чи для
всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так, — тут
щось друге, інше...»
Задумався, загадався Чіпка... Зробився аж страшний, помарнів, похнюпився,
дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич його'—
не чує... аж занепав. Уночі схопиться, — одягається, озувається...
— Чіпко! куди ти? — пита здивована мати.
— Га-а?
— Куди ти?
— Баба кличе... піду до баби..
— Та господь з тобою! Баби немає — умерла...
— А що ж ото?.. слухайте!.. — Та й наставить ухо, — слухає... — О-о-о-о!
«Чіпко!.. Чі-п-ко!..» Чуете?.. — Зараз, зараз, бабусю... я зараз!..
Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...
— Господь з тобою! куди ти? — хрестить і перейма його Мотря.
Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То він трохи й утишиться, сяде
на лаві.
— Ляж, сину.
Чіпка поворухнеться, посунеться, трохи — сидить... Трохи згодом затіпалась його
постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу...
— Чого ти, сину, плачеш?
Мовчить Чіпка, плаче.
Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав,
а з літами убирався в силу, — та вже ніколи не теряв свого сумного погляду,
понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку — котру він ніяк не міг
розгадати... Він все хмурнішав та хмурнішав...
