Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І
все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою,
самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок, та й
грається ними нишком. А до людей, до дітвори - ні! Чіпка мав добру пам'ять: з
неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної
ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, в малому серці ворушилося щось
недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не
прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці - і
виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було
тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала
- не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому
нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні
йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його
дратують...
Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:
- Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити?
- Я вже й сама думаю, - каже Оришка. - Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний,
неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не поводиться, як другі - усе
самотою, усе собі дома...
- Що ж його на світі робити? - журливо одказує Мотря. - Уже ж всяк баче, як я
працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з
голоду не мремо... Якби його наняти, - хоч би менше з'їжі... все б таки хоч на
одежину зосталося!
- Як знаєш, дочко.
Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав
хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
- А збирайся лишень. Чіпко, на завтра в найми, - каже, вернувшись увечері,
Мотря. - Годі вдома сидіти та хліб переводити, - пора й самому заробити!
Чіпка - руками й ногами! Та вже Оришка - давай його умовляти: стала йому
вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його
Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.
- А що, дочко? - стріва її Оришка.
- Зоставила... Коли б то шанувався!
- А може, звикне... Дай-то боже! - потіша й молиться Оришка.
Зостався Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й
розказує - як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн
приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться в
ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати...
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, - узяв його та й вибив.
Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хаті
нікого, він поліз у піч, витяг жару в покришку, та й виніс у хлівець... Добре,
що люди побачили - залили.
Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке
почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... Мотря
плаче, - вже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай...
Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот
води налито... Так і зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матір'ю.
- Наняти б Чіпку?
- То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяїна - і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що
пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий,
немощний, та ще за-хорував до того, -так його й витурили з двору, щоб не
переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота, та й
загадався... «Куди його?!» До роду- близького нікого, а далекий - у панській
роботі... Прийшлося Уласові - хоч під греблю! Та вже громада зжалилась:
вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном.
До його ото став Чіпка підпасичем. І - диво! згодився відразу... Робота
прийшлася йому по душі.
Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що дід дав
завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара.
Приходить. У діда все ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши
передні лапи, положивши на них голову... Дріма ранком.
- Лиско! - гука Чіпка.
Лиско підведе нехотя голову, подивиться на Чіпку - і знову кладе її на ноги,
позіхнувши на все горло... Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!»
Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини, починає снідати.
Тимчасом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи
зелену травицю.
Ось приходить і другий підпасач - Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з
Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків... На йому сорочка чорна-чорна,
полотна не знать, да ще й порвана; штаненята - саме гноття висить на очкурі -
позасукувані аж за коліна.
Грицько - козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру
померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці - вдові
Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло
отари.
Сіда й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі - чорні, як
земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули
двері - показався дід на порозі.
- Уже ви, хлопці, тута?
- Тута.
- А що ж це ,овець так мало?
- Згонять.
- А ви снідаєте?
- Снідаємо.
- Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим-часом. умиюся та зберуся, та й
рушимо!
Іде дід у присінки; набира води кухоль - умивається...
Тим часом - світ, як день, тільки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь
східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні
одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави
порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як
дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у
лихоманці, й палає, наче в огні, - замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи,
- так земля дожидає ясного сонця... і міниться, не дождавшись. Повіне тихий
вітрець, - потемніє й насупиться її- зелений убір; затихне вітрець - убір
заясніє, усміхається...
Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом'яний
бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита - на случай негоди;
у руці - малахай.
- А що, хлопці, будемо рушати! - каже дід. Хлопці підводяться, ховають у торби
своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині,
натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.
- А-г-у-у... тю-у-у! - гукнув дід. - Треш-тереш-треш!
Свиснув малахай у руці... Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині - і
тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле... Хлопці по
боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за
дідом, мов вірний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикує - то «бе-е!», то «ме-е!» - кахикає, як зимою старі
баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти... А курява, як хмара, слідком за
вівцями...
- Агу-тю-у-у! - гукнув дід, ляснувши малахаєм.
- А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом
почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику:
біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку
проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до сам,их печінок добиралася,
давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, - пустився підтюпцем,
раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя
повернули до гурту.
Сонечко почало з-за гори випливати - грало, всміхалося... Як легенькі
блискавочки, забігали по землі його пароси - і кришталем заіскрила роса по
зеленій траві... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали,
як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забій били; тут вівці
бекають, мекають, кахикають... Легенький вітрець подихає - і скрізь розносить
тепло раннього літнього ранку... Хороше так, весело!
Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає? Що гадає? -
Нічого він не думає, не гадає... Він прислухається, що діється у його в серці, в
душі... Хоче збагнути - й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому
так вільно, просторо... Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці...
Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою - не думає: де він, і що він, і як
він... Легко трепече його серце; дивні якісь радощі - не то сон, не то дрімота -
сповивають його душу...
Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм - вівці розскочились,
розсипались по зеленому полю...
- Отепер, хлопці, спочинемо!
І сідають наші вівчарі втрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок
солі, починає й собі снідати...
Грицько, чи присів, чи ні - вже, дивись - опинився гін за двоє, скочив верхи на
барана, трендикає та висвистує...
Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте - ні хмарочки,
ні плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не
досягнути оком до краю! Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані...
тільки думка росте та ширша...
«Що там? - дума Чіпка. - Там, мабуть, гарно так... Ач, як синіє!.. як сонечко
сяє!..»
- Діду!
- А що, сину?
- Що там?
- Де?
- У небі?
- Бог...
Задумається Чіпка... Дивиться в небо, - йому так гарно дивитись у його...
- Чи воно, діду, є там люди?
- Де?
- На небі...
- Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні...
- А хіба хто там був?
- Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.
- А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився
богу.
- Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чіпці, - Гарно!.. Не те, що тут,
на землі... Там усе добре, святе... А тут - усе грішне та зле...
Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
- То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба
виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому
нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця, та й годі!.. А ми й її
ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все
- гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, все... Грішні ми, прокляті душі! Ми не
тільки над скотиною знущаємося, - ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У
брата - он те й друге, а в мене ні сього, ні того... Заріжу, мовляв, брата, -
добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка... Ріже - забув і думати, що йому на
тім світі буде?!. Лихий його путає, - він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті
душі!
Чіпка слухає - і проходить по його душі страх, холод... і шепче він стиха за
дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, - думає він, - бо вона
мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба...
А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала
мене, вговорювала, от як дід... І дід, мабуть, не грішний... А Грицько? Грицько
- грішний: он як він верхи на барані пре!..»
- Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чіпка: - не їдь на барані -
гріх!
А Грицько гика та тпрука на все поле...
- А він на барані їздить? - питав дід. - Бач! Я й не туди, чого він так
вигукує... Ось я тобі, я тобі!! - свариться на Грицька дід здалека герлигою. Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши
табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля
його примостився.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
- А я, діду, ось скільки горобенят надрав! - хвалиться.
- Навіщо ж ти їх надрав? - питає дід, не підводячи голови.
- А щоб оця погань не плодилася!
- Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! - промовив Чіпка, придавивши на
останньому слові.
- А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? - одказав Грицько, та й висилав
з пазухи го-лоцюцьків з жовтими заїдами.
Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови.
Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.
- А куди?.. куди!.. - закричав. Та - геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки
й повискакували...
- Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукав Грицько, та раз по раз герлигою,
герлигою...
Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі
мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «жив-жив!» - подумав Чіпка, та як
схопиться... Очі горять, сам труситься...
- Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспів оком моргнути, - в одній
руці зостався тулубець, а в другій - головка.
- А що - жив! а що - жив!! - кричить Чіпка...
- А що - жив! - а що - жив!.. - вторує за ним Грицько...
Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці...
- От тепер можна й герлигою, - каже Чіпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собі
за ним. Та зложили горобенят укупу й почали періщити, як снопи молотили... Не
зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м'ясо та кишечки, перебиті,
перемішані з землею.
-Ходім ще драти, -каже Грицько:-там ще є.
- Ходім, - згоджується Чіпка.
Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.
- А куди ви? - підвівши голову, питає дід. - Підіть лишень овець позавертайте!
Бачите, як порозходились... Щоб ще звірюка не заняв...
Дід знову ліг. Скоро й заснув.
Хлопці побігли...
...Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи
горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі поскручувавши
голови, били ґерлиґами... помісили чисто на гамуз!
Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це
вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся...
- Ач, як угріло! - обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, в холодок. - Ану,
ще понюхаємо та заграємо... Хлопці, видно, десь горобців деруть...
Дід понюхав.
- А-а... та й добра ж! - промовив, чхнув - і поліз у торбу за сопілкою.
Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге - і зачав «Вівчарика».
Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось
замира, замира, - тільки сопе... А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало
- та й стихло... вдруге... втретє... і полився тяжкий плач... Сумно зробилося,
важко... Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого... От
знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив
поле; далі - дужче... дужче... сльози сохли... регіт замирав... понісся веселий,
танцюристий козачок...
- То дід гра, - каже Чіпка. - Ходім до його!
- Ходім. Побігли.
- А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! - зустрічає їх дід.
Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося.
Як гнали отару через луг, де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в
діброву... Отара схарапудилась, сипнула вбік - аж Грицька повалила; Лиско майнув
за вовком. Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та
драла в ліс... Чіпка з Лиском за ним. Дід почув що Лиско гавка на вовка й собі
надійшов... Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив
Чіпку - за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.
Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці
бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: «здоровий, а
легкодухий»; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані їздив, щоб тільки дід не бачив... Потім того вони полуднали... Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід
розказував про всяку всячину, грав на сопілці... Так - аж поки сонце не
повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: «Пора, хлопці, додому
вертати!»
Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, й
кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по
домівках, а дід запирався в землянці до другого ранку.
