Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою,
не сподівалася за-мужньою вдовою...
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони
жили, зробилося якимсь страшним, - стали його оббігати... Казали, що до Мотрі
кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та
насилу з душею вирвався... Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх
хату, не перехрестившись; а дітям - то й удень забороняли туди бігати...
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні,
неогороджена, необкопана - так рівець невеличкий прокопаний та й годі... Іде
скотина - нема перепону - через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! -
кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був
Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха
година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, - то й хата
осунулась... Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна
побиті: замість шибок - ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила,
обшмарувала... Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю
взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась,
- диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики - і сісти на них
страшно; стіл - ходором ходить; піл - на п'ядь дошка од дошки: Мотря під холод
дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити... Бідота несказанна, злидні
невилазні!
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на
лихий той захист, через який вони стільки горя приняли, стільки клопоту
звідали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при
недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, - бо помітили, що в кого Мотря
жне - вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб
заробляла, - на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало! А було
так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна... Де вже думати про одежину!! Що,
дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам'я висіло... Як
заробить конопель, - то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на
топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й
сорочка є; виб'є - спідницю пошиє, юпку... У вибійчаному і в свято ходила. Другі
в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив'язують, а Мотря з
вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться, та й
шмарує... Ото буденне й празникове! А що старе, дране, - позшиває, позаштопує, -
матері старе тіло прикриє, або дитині - штанці, куцину... Нужда!! На зиму на
всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, - сиди, мати, з хлопчиком дома - й не
рипайся! Піти треба матері, - сиди, Мотре... бо й чоботи одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом - на
полі, зимою - дома. А Оришка - стара вже, - нездужала, - тільки й того, що
доглядає дитини... Як літком немає Мотрі дома, - баба зварить їстки, догляне, й
нагодує, й спати положить, котка співає..
Ай дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне...
Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, - як дзиґа крутиться,
на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! - як стріла пуститься...
Чіпка, як його звали, - не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай,
Чіпко, води!» або - ножа, або - веретено... - то він і почне: «А де ж воно
лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й
повагом подасть... Мотря за це не любила Чіпки. - «Десь Чіпка у нас буде дуже
велике ледащо! - жаліється Оришці: - йому як що робити, то треба за тиждень
загадувати, щоб роздумався...» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб
довго «не роздумував»... Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату... Є,
значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там - полив'яного півника,
свистілочку, а їсти - сама не доїсть - йому зоставляє...
Як підріс Чіпка - став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до
дітвори так і чеше. Так же . й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його
глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть... Недурно пани своїм родом
величаються. На селі теж розпитують - хто якого роду... Тільки те неоднаково, що
в городі питають: чим той рід уславився - чи давністю, чи боями, чи послугами. А
село знає одну славу - честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді
вже й братаються... Чіпка був «виродок»... Як же Чіпку прийняти дітям до
іграшки?! Хіба, щоб поглумитися...
- Виродок іде! - кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький
хлопчик.
- Запорток! - підхопить другий... - Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне
волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить...
Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться
на них Чіпка. А ті - за боки беруться зо сміху...
- Чіпкої де ти взявся? - смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців. Мовчить
Чіпка, - сопе.
- Ти з яйця вилупився?! - знову, другий...
Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем
під нігтем.
- Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала... в бур'яні, - одмовляє понуро та все
копирсає під нігтем...
Регіт - аж вигін розлягається...
- Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..
- Ні...
- А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?
- Не знаю...
- То-то й є... ти байстрюк!..
- Брешеш!.. - зиркнув, як той вовк, Чіпка.
- А хто ж ти? /
- Я... Чіпка.
- Ти - Чепіга, а не Чіпка! - крикне хто з середини - і вскубне Чіпку...
- Чого ти скубешся? - з плачем вимовля Чіпка. - Постой, я бабусі скажу, - вона
тобі дасть!
- Боюсь я твоєї бабусі, - куди ж пак! - одказує хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на
цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть - аж поки не розплачеться Чіпка.
Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому, - іде та й плаче.
- Чого ти. Чіпко, плачеш? - стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче... Бере його
Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
- Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе,
малого, зобижають... Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою. Щоб
забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця -
доброго молодця... Чіпка слухає - й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця - доброго
молодця?!.»
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила
немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло
казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалося... В казці
звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди... А так - птиці щебечуть,
воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б -
дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає
пташка в лузі?.. І чого - одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці - тільки
цвірінькають?!. І про що то розмовляв травиця між собою, коли, мов жива,
шелестить малими листочками!..»
- Чи воли, бабусю, говорять?.. - питає Чіпка в Оришки.
- Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.
- А птиці?
- І птиці говорять...
- Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. - допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без
нужди... як вертається додому та реве - то він радіє, що скоро дома буде, та
спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться... А птиці щебечуть так, як
сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій - ні. От соловейко - як
гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне
розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, - сина й дочку, - що вбили її
мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала - вбила. За
те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи
людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти, -
каже, - дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з
городів викидали!» - От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою... То-то:
як соловейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кропиву завжди
виривають, як погане зілля, - щоб і городини не глушило, й людей не жалило!
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, од-сторонь од товариства, пластом
ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою...
Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою - з
самого споду до верху... Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха,
крутились, вихорились... Од билинки перелітали до птиці; од нтиці до скотини; од
скотини до чоловіка - поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь
живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння - все те мало свій говір,
свою мову, - тільки вимовляло якось інакше... А колись усе те було - люди, і все
балакало однією мовою... А тепер - ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через
віщо?.. Через людей... Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в
травиці, і в пташки, і в худоби - одібрали людську мову!
Вони людей - своїх рідних - повернули в усе те... І за людей жалкував Чіпка на
людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... І прокидалася невеличка злість у
його невеличкому серці, росла виростала - і сторонився він людей далі та далі...
Та й люди його не жалували.
