Кохання розміром у весну

Невже так складно забути людину? І навіть час не допомагає? Я не знав відповіді на це питання доки не зустрів її. Це була банальна зустріч у кав'ярні. Кожний день її відвідують десятки, сотні тисяч людей. І здавалось всі вони однакові, люди як люди, але я побачив тебе. Ти зацікавлено читала ранкову газету і пила каву з круасаном. Ще тоді я помітив твою зацікавленність до всього нового. Звичайна ситуація скажете Ви, але так склалось, що залишалась неділя до Різдва, всі люди поспішали кудись: одні швидше купити подарунки близьким і рідним, інших приваблювали знижки у магазинах. Зайшовши до своєї улюбленої кав'ярні, де часто снідаю і вечеряю, я не побачив вільних місць. Усюди були люди, навіть у самих далеких закутках цього закладу. До моїх очей припала увага на вільне місце біля молодої дівчини. Тоді їй на вигляд було десь 20-22 роки не більше. Я звісно запитав чи можна сісти, вона відповіла зрозуміле і коротке "так". Я намагався завести розмову, але дівчина не йшла на контакт. Я вирішив помовчати і теж відркрив сьогоднішні новини, попиваючи латте, я читав про економічну кризу в країні і тому подібне . Так і не знайшовши нічого цікавого для себе я закрив газету. Розрахувавшись я поспішив додому, де мене ніхто не чекав, лише закритий лептоп і давно покриті пилом книжки, бо востаннє коли я відкривав їх- ще вчився в університеті. Сидячи вдома, я зацікавився чому та дівчина була така скритна і крім одного слова більш нічого не вимовила. Кожного ранку я приходив до тієї кав'ярні, сподіваючись, що зустріну її і нарешті зможу поговорити, запитати, але потім повертався у реальність. Так пройшов місяць. І ось одного ранку зайшовши на каву, я побачив її. Вона знову сиділа за тим же столиком, читала ту ж газету і пила ту ж саму каву. Побачивши мене вона посміхнулась. І якось сталось, що вже через місяць стала мені вірним другом, а через шість-коханою дівчиною. Кожен день був незабутнім, ми проводили разом чудові ранки, інколи зустрічаючи світанок; не спали до довгої ночі дивлячись фільми і розповідаючи історії з власного життя. Я закохався в неї, як маленьке хлопчисько, в її очі, усмішку, волосся,родинки на обличчі, у неї всю. Вона також кохала мене. Ми провели разом незабутню весну. Це була найяскравіша пора року в моєму житті. Я навіть думав про наше спільне майбутнє. Багато мріяв, сподівався...
Одного ранку вона подзвонила мені і попросила зустрітись у тій кав'ярні. Я згодився. Прийшовши туди, я чекав почути все, але не її коротке "я йду"...
Я почував себе використаним, а свої почуття...здавалось, що їх зовсім не було. Мені тоді все було остогидлим. Ця кав'ярня, ті вулички, де ми гуляли, моя квартира. Все нагадувало її. Минав день за днем і нічого не змінювалось. Я віддався рутині. І нічого, крім роботи, не бачив. Життя втратило сенс в одну чи дві секунди тих двух слів, які й до сих пір ріжуть мені вухо. Я перестав дивитись на світ очима оптиміста, на зміну йому прийшов хтось зовсім не зрозумілий для самого себе..
Так минули три роки. Я все ж таки наважився зайти до тієї кав'ярні. Я знову побачив її. Але вона була зовсім не схожа сама на себе. Худа, тонесенькі ніжки, ручки, не було більш тих маленьких щічок. Вона перша почала розмову і знову коротке і зрозуміле "мені залишився місяць". І тоді я зрозумів чому вона пішла. Я більше не докоряв їй, не звинувачував у тому, що пішла, нічого не пояснивши. Я все зрозумів. Але було занадто пізно. Як вона казала, через місяць її не стало. Я ще довго пам'ятатиму ту щасливу весну і на питання: "невже так складно забути людину?", я відповім: "так, це неможливо"...
Листопад, 2015