Лабіринт між двох світів|||Тимчасово Заморожена

Розділ 10

Ярина прокинулася у напівзатемненій кімнаті. Кімната виявилась маленькою, з одним маленьким віконцем. З предметів був лиш маленький стіл, який стояв у кутку , а біля нього стілець ,і ще ліжко на якому лежала дівчина. Рудоволоса хотіла встати, але не змогла. Вона помітила що зв'язана. Ярина спробувала визволити руку. Але лиш на трішки послабила мотузки. «Що ж це таке? Де я?»–крутилося у дівчини в голові.
―Допоможіть!!!–закричала Ярина на весь голос.
Враз за дверима почувся шум. Було чутно як відкриваються замки. Ось в кімнату заходить високий блондин спортивної статури. Ярина зразу впізнала його. Це був Назар. Він підійшов до Ярини і погладив її по майже червоному волоссю.
―Що ти робиш?!! Відійди від мене!!!І взагалі забирайся від мене! Ти мене зрадив!!–– закричала дівчина.
Назар ніби не чув її, а все дивився на неї своїми великими карими очима. Тут Ярина відчула, що мотузки трішки розв'язались на руках. Вона розмахнулась рукою і дала йому ляпаса .
―Що ти робиш!!!!–закричала дівчина, вона не могла йому вибачити за те що вона опинилася невідомо де.
Назар стояв осторонь тримаючись за щоку. Він втупився в підлогу. Хлопець і сам не розумів, що з ним коїться.
―Чому ти мовчиш?–вже спокійно запитала дівчина.
Юнак все мовчав. Він не міг підібрати слів, щоб все об'яснити. Ярина дивилась як ніяковіє Назар.
―Ей ...ти чого?–дівчина і сама вже не знала, що казати.
―Ем...ти мене...вибач...я не хотів...тебе обманювати...мене змусили це зробити.
―Все досить. Я вибачаю.
Назар підняв погляд на Ярину і побачив її щирі очі. «Як би ж вона знала, що її чекає»–думав Назар дивлячись на дівчину, на його очах почали з'являтися сльози. Ярина не знала що робити, адже ніколи не бачила , як її друг плаче. Дівчина лежала і ніяковіла, адже вона думала, що це із-за неї він плаче.
―Чому ти плачеш?–запитала Ярина після п'яти хвилин навчання.
―Про-с-сто сором-м-но...–відказав хлопець запинаючись.
―Все я вибачила тобі і забула про цей випадок.–сказала дівчина з усмішкою.
―Ехех...–зітхнув хлопець.
Ярина лежала і дивилась на засмученого Назара, їй так кортіло підійти і обійняти його, але вона не могла його зробити.
―Назаре, скажи чому я зв'язана?
―Ем...це й...як...його... я не знаю.
―Можливо ти мене розв'яжеш, а то якось не зручно лежати.
Назар підійшов до ліжка на якому лежала Ярина. Дівчина спокійно на нього дивилась. Юнак почав розв'язувати ноги, а тоді скинув мотузка із іншої руки. Після цього Ярина стала розтирати кінцівки, які затерпли. Назар стояв осторонь і дивився на дівчину. Він не міг зрозуміти, що йому робити, юнак хоче прислужитись батькові, але й не хоче ні покидати, ні сваритись, ні розлучатися з Ярино. Хлопець був між двох вогнів. Яриною і Ярославом. Назар все думав, кого ж вибрати, але нічого не вирішив.
Хлопець хотів прислужитись батькові, тому що той обіцяв, що скаже хто його матір, яку він ніколи не бачив. Все життя юнак думав, що його матір померла. Але як вияснилося, кілька днів назад ,вона жива. В п'ять років він втік із дому, після п'яти місяців блукань, потрапив до дитбудинку. Там подружився з Іванною і Яриною. З цими двома дівчатами ніхто не дружив, і взагалі ніхто не любив. От він вирішив стати їм другом і захисником. Згадуючи все це він і не помітив ,як до нього підійшла Ярина і обійняла.
―Ніколи мене не покидай. Чуєш ніколи.
Назар не знав що відповісти. Він любив Ярину всі ці роки, але приховував це. Але він хоче дізнатися хто його матір. В юнака починає боліти голова. Він не може вибрати між Яриною і матір'ю. Як же це важко вибирати між двох дорогих тобі людей Це дуже важки вибір.
―Не покину.–відповів Назар після довгої мовчанки.
Він обійняв Ярину у відповідь. Дівчина не розуміла чому вона його обійняла і сказала ті слова. Але на душі стало легше. Залишилось вияснити де вона і що їй робити.
―Ярино, я знаю як можна втекти звідси.–ніби прочитавши її думки сказав Назар.
―Але як?
―Просто довірся мені.
―Я тобі раз довірилась. І що з того вийшло. Я зараз не відомо де.
―Кажу ж довіряйся мені.
―Гаразд...довіряю.
―Тоді чекай мене, я прийду через декілька годин А зараз відпочинь.
Хлопець поцілував її в щоку і вийшов. Ярина стояла остовпівша. Через декілька хвилин вона присіла на ліжко. Дівчина думала, що буде робити. Як буде рятувати сестру? Після таких роздумів Ярина не помітила як заснула.

* * *
Тим часом Ярослав сидів в кабінеті. Кабінет був у світлих тонах, не дивлячись на те, що власник не любив світлих тонів. Все гармонійно було поєднано в одну композицію. В кабінеті стояв великий стіл на якому було багато документів, поблизу вікна стояв столик із карафою води. Чоловік сидів і переглядав якісь папери. До кабінету раз по раз забігала молоденька тендітна жіночка, яка забирала документи, і одразу ж кудись бігла.
Раптом щось впало, Ярослав відволікся від переглядів документів і вставши підійшов до карафа з водою налив воли в стакан. Чоловік випив води і поставив його на стіл, а сам пішов до вікна.
З вікна був чудовий вид на місто. Кругом снували люди, дивлячись на фонтани і красиві будівлі, справа виднівся парк, весь ніби позолочений, зліва виднялась будівля театру.
«Ну що ж, скоро ти, Артур за все відплатиш... За все, що ти мені заподіяв.» - думав Ярослав, дивлячись на свою стару школу. В тій школі в нього було багато хороших і поганих моментів. Але в пам'яті Ярослава закарбувалися лиш погані. «Як же мені хочеться повернутися до школи, але нажаль...»
Чоловік на чаклував горнятко кави і почав пити її маленькими ковтками. Він думав як швидко переміститись на Землю, так щоб їх не помітили.
На дворі зірвався вітер. Враз небо затягнули хмари і стало темно як вночі, хоч на годиннику було лиш дванадцята година ранку. Такого ще ніколи не було. Ярослав зрозумів, що хтось розсердив відьму і тепер вона м'яко кажучи не в гуморі.
«Цікаво чи довго вона буде сердитись» - подумав чоловік.
До кабінету хтось зайшов, тихо, як кішка на полюванні. Шуму від гостя не було, але присутність людини відчувалась. Особа так само тихо сіла у крісло.
― Чому ти прийшов? – Запитав Ярослав сівши навпроти свого незваного гостя.
― Хотів побачити «любого» батечка, – усміхнувся юнак, побачивши як в очах Ярослава загорілись недобрі вогники.
― Я ж... просив... мене... так... не називати! –прокричав він, роблячи зупинку на кожному слові.
― Все-все-все. Більше, не буду, – відповів хлопець, ховаючи усміхаючись.
В кабінеті запала тиша. На вулиці почався сильний дощ, а через хвилину пішов град. Очевидно відьму сильно розсердили. Ніхто не знав, як почати розмову, адже ніхто ніколи, не говорив так довго один з одним. Завжди всі розмови доходили до сварок.
«Як же йому все розказати? Він мене й слухати не хочу» - нав'язливо вертілось в голові у Назара.
―Так, чому ти прийшов ?
―Хотів дещо розказати.
―Ну і чому ти мовчав?
―Бо хотів, щоб ти перший почав розмову.
Вони знов замовкли. На вулиці яскраво засяяла блискавка і за нею одразу загриміло.
«Чому з ним так важко розмовляти? Видно, що характером вдався трішки в матір» - вже в котре казав собі подумки Ярослав.
― Ну розповідай, як вже прийшов.
― Тут в мене з'явився план, як декого обманом доправити до пані Магдалини.
― І як же?
― Я скажу їй, що втечу разом з нею до її міста і ми підемо шукати її сестру. А тоді заведу її їй, пані Магдалині.
― Розумно придумав, – похвалив сина Ярослава.
― Це все. Я йду.
Назар встав із крісла і пішов до дверей. Ярослав сидів і роздумував, коли її доправити до Магдалини. На вулиці вже йшов тихий осінній дощик і де-не-де гриміло. Чоловік ще трішки просидів мовчки, а далі взявся розглядати і підписувати документи.


* * *
На горизонті виднілося сонце. Кругом розлігся туман. На гіллях дерев, ще було трішки пожовтілих дерев. Защебетали птахи які ще ,не полетіли у вирій. Поблизу невеличкого будинку ,було тихо, аж ось якась постать швидко промайнула всередину. Охорона нічого не замітила, адже вона ще спала.
До кімнати тихо, майже безшумно зайшла юна постать хлопця. Можливо б ніхто не почув ,як він увійшов до кімнати ,але дівчина яка спала на ліжку почула як рипнули двері. Вона миттю встала, і помітила постать друга. Хлопець не очікував, що дівчина встала і злякався. Юнак дивився на неї переляканими очима, адже хотів її розбудити сам, а тут виявилося, що вона не спить.
Дівчина здивувалася не менше за юнака, адже не думала, що він прийде в таку ранню годину. Вони дивились один на одного переляканими очима.
― Ну ти й мене налякала,– озвався першим хлопець.
― Ти мене не більше налякав,– відповіла йому дівчина.
― Чому ти не спиш?
― Тому ,що почула як рипнули двері і прокинулася.
― Ну в тебе і слух.
Вони замовкли. На вулиці ще більше світало, птахи ще гучніше защебетали. Тим часом дівчина встала із ліжка, заправила його і почала більш-менш приводити себе до ладу. Вигляд в неї був скажімо не дуже. Під очима синяки, а на голові «гніздо» із волосся. Одяг зім'ятий і брудний. Дівчина спробувала заплести косичку, і в неї як на диво вийшла. Хлопець тим часом присів на стілець і дивився за рухами дівчини. «Вона така безтурботна, і навіть не знає, що на неї чекає. Мені так не хочеться цього робити, але потрібно» – він важко зітхнув і продовжив далі дивитися на дівчину.
― Ярино, ти готова втекти?– порушив тишину Назар.
― Ну.. так. А що?
― Якщо готова, ми можемо сьогодні втекти.
― Що справді?– Ярина вся аж засяяла.
― Так.– посміхнувся Назар.
Дівчина підбігла до Назара і обійняла його. Хлопець цього не очікував, але обійняв у відповідь. Через п'ять хвилин обіймів. Ярина відсторонилася і почервоніла, а Назар тим часом на чаклував їм сніданок. На столі з'явилися дві тарілки супу і два горнятка кави. Вони сіли їсти. Суп виявився смачний, не такий як у дитбудинку. Хоч дівчина і не любила його, але з'їла із насолодою. На останок вона випила горнятко кави і лягла на ліжко. Хлопець все прибрав, і пішов до дівчини.
― Можна лягти?
Ярина лиш кивнула на знак згоди. Назар ліг біля неї, обійнявши. Ярина зніяковіла. Вона не замітила як поринула у сон. Юнак довго дивився на неї і думав про своє, але сам не замітив як заснув.

* * *
Коли Ярина прокинулась, сонце тихо піднялося за горизонт. Вона тихо піднялась, щоб не розбудити Назара. Ярина підійшла до маленького вікна і подивилася в нього. На дворі сутеніло. Навколо будинку було багато дерев, вони були обсаджені навколо будинку. Птахи вже давно не щебетали. На вулиці з кожною хвилиною насувалась ніч. На небі з'являлися зорі, а посеред неба видніється місяць.
Навколо все стихло. Ярина підійшла до ліжка і помітила, що Назар ще не прокинувся. Вона вирішила його злякати. Дівчина тихо підійшла з-заді нього і почала лоскотати. Хлопець підстрибнув і закричав:
― А-а-а!!! Що? Де? Як? Блін! Ярино! Нащо так лякати?!– закричав Назар із закрити очима, саме це і розсмішило Ярину.

Дівчина ледьне лежала на підлозі від сміху. Хлопець спершу нічого не зрозумівши. Сидів ідивився на Ярину, але вже через хвилину сміявся разом з нею. На дворі вже булотемно. Назар на чаклував їм каші, вони швидко поїли і сиділи мовчки.
― Ну що ж. Будем тікати. Тим більшевартові вже повинні спати. Готова?–порушив мовчанку Назар.
― Готова.– впевнено відповіла Ярина.
Назар відкрив двері і пішов першим, щобпересвідчитись чи сплять вартові. Ярина тим часом сиділа і чекала його. Черезп'ять хвилин у щілині дверей з'явилась голова юнака, яка кивком сказала, щоможна йти.
Дівчина встала і направилась до дверей.Вона пішла йшла темним коридором. Попереду йшов Назар, і прислуховувався чи непрокинулась варта. Раптом Ярина об щось спіткнулась і впала. Хлопець зразу жпідбіг до неї і допоміг піднятися.
― Тихіше.– сказав він і пішов на перед.
Ярина обтрусила пил і пішла за юнаком.Вона побачила на стінах картини якихось людей, поки вона все це розглядала,Назар дійшов до дверей і тихо відкрив їх.
― Ярино! Ти йдеш!– тихо крикнув той.
Дівчина поспішила до дверей, але вонапочула, що хтось йде за нею. Раптом до її плеча торкнулась рука, а інша закриларота. Ярина хотіла вибратися і втекти, але чіпка рука міцно держала її. Тодідівчина вирішила, вдарити нападника. Вона хотіла було обернутись, але чоловікповернув її назад. Тоді Ярина вирішила, просто наступити йому на ногу. Щойновона це зробила, вона почула що вільна, і чимдуж побігла до виходу.
Біля дверей як ні в чому не бувало,стояв Назар і чекай дівчину.
― Ти чого так довго?– запитав в неїхлопець, після того як вона відхекалась.
― Задивилася на картини в коридорі,–збрехала Ярина, щоб друг не переживав.
― Зрозуміло. Ну все ходімо. Нам далекойти.
― Ходімо.
Назар пішов вперед і запалив вогник накінці пальця. Ярина здивувалася як це хлопець зробив. Назар це побачив ісказав:
― Я тоді тобі все розкажу,–відповів він.
Ярина все зрозуміла, але змовчала. Вонивідійшли доволі далеко. По переду видно ліс, а за ним ніби лабіринт.

3Du