За вікном стояли сутінки. Арес бачив своє обличчя на склі,а позаду нього легко миготів світильник, не видаючи на зовні свого гостя. В його погляді можна було зараз відчути тривогу. Він неспокійно вистукував пальцями якийсь бій по підвіконню. Вилиці виразно виступали, а брови сходилися на переносиці. Він відчував неспокій, що все більше походив на страх, який засів у горлі, і починав душити...Страх за кого?- запитав сам себе, і його уста скривились у гіркій усмішці - відповідь була очевидна.
По кімнаті хтось тихо ступав, крався мов кіт,- мабуть, ми вчимося цього підсвідомо. Арес обернувся і побачив пана Картала, який ледь помітно схилив голову в знак привітання:
- Що ти задумав?- в його тоні не було натяку на погрозу, він допитливо, як дитина, вирячивши свої відцвітаючі очі, дивився на молодого співрозмовника. Арес не стримався і глянув знов за вікно: тепер група молодих людей впевнено крокувала до воріт.
- Випробування починаються, - з хитрою посмішкою сказав він їм услід: очі загорілись, а уста скривив оскал. Але й досі його свідомість була в полоні страху.
***
Я дістаю з кишені свого кашемірового пальто пропуск: в цей момент різко спалахують ліхтарі, і я бачу на карточці фото, на якому відблискує зеленим кольором голографічна стрічка. Ми по черзі віддаємо охоронцю пропуск, і він через «свій термінал» проводить пропуском, фіксуючи час відбуття. 19.08 засідають в моїй пам'яті, а в голові зринають слова:- Якщо ти тільки береш на себе відповідальність за цю вилазку в місто?... Я забираю картку,і обертаюсь, щоб подивитись на будівлю - зараз вона виглядає так по-романтичному. Навіть виникає бажання нікуди не йти. За мною відразу зачиняються ворота.
Ми викликали таксі,і зараз йдемо до призначеного місця, обговорюючи плани:
-В який район ми їдемо?- хтось з наших запитав, навіть незнаю до кого звертались. Я чогось зовсім не в настрої: відчуття нестачі йде слідом за мною. Я обертаюсь і не можу зрозуміти - я щось забула? Та ні, все є..Але щось не так – внутрішній неспокій не дає мені вдихнути на повні легені, розслабитись. Я вдихаю, якомога глибше,хвилювання розпирає..
- Поїдемо в центр – хочу в гучне місце,- сказав Айзек.
- Ніяких клубів!- Категорично заперечила Ріаз,- краще зробити так, як вигадала Лара – і в нас не буде ніяких проблем.
YOU ARE READING
Без орбіти
AdventureНе варто скаржитися на долю, адже вона у наших руках.." Юна учениця академії розвідки навіть не здогадується яке завдання готують для неї та які надії покладають на її молоді плечі. Лара продовжує безтурботно навчатись, досягаючи четвертог...
