Дівчина з очима кольору дощу

2/2

Мої руки автоматично обвили за шию провідника і я прижалась усім тілом щільно до нього. Він не намагався відштовхнути мене, натомість узяв на руки і відніс на ліжко. 

Сльози досі стояли в очах і серце, як божевільне билось у грудях, з кожним ударом віддаючи в вісках. Я більше не задихалась, але вирівняти дихання не вдавалося. Страх скував мої рухи і я інтуїтивно намагалася сховатися в обіймах провідника. Мене і досі усю трусило і в голові роїлись думки, перемішуючи мою свідомість. 

- Не чіпай її. - крізь увесь туман в моїй голові, проривались слова провідника. - Я прийду пізніше.

Неначе електричним зарядом вдарило щось із середини мене і я різко вчипилась в руку провідника, притягуючи його до себе. Гнів накопичувався, переповнивши чашу, сочився чорною рідиною через край. Весь навколишній світ - не в фокусі. Я не відвожу погляду. В його ж очах, вперше бачу відблиски страху.

- Чому ти так поступив? - крізь зуби промовила я, мене з'їдав гнів не даючи змоги зупинитися. - Невже тобі приносить задоволення те, що іншим боляче? Це так весело, спостерігати за стражданнями інших? В чому твоя проблема, що заради ж свого задоволення ти граєш на чужих почуттях? Що ж я такого тобі зробила? - зриваючись на крик, мене охопили емоції, підкоряючи повністю мій розум і тіло. Моя рука взлетіла залишаючи червоний відпичаток на обличчі провідника. До мене не одразу дойшов той факт, що це саме я вдарила його. Він навіть не поворохнувся. У кімнаті повисла зловіща тишина.

- Згоден! - спокійно відповів провідник. Мене ж передьоргувало. 

Хоча провідник і заслуговував на пощочену, але я відчувала за собою вину, яка засіла комом у горлі.

- Ти права! У мене немає такого права. - наче током било мене після кожного його слова. - Пробач! - у серці щось кольнуло і я здригнулась, пильно вдивляючися у його очі. 

Раніше я не помічала, які були у провідника очі. Здавалося, там ціла галактика. Чим довше ти дивишся тим глибше тебе затягувало. Неначе сонце сіло в його очах і більше ніколи не хотіло підніматися. 

 Ще секунду тому наші погляди перепліталися, як провідник просто взяв і розчинився в повітрі, залишаючи мене на одинці з перемішаними емоціями і думками. Я не знала, як відреагувати на його слова: сердитися чи пробачити?