Переправа

Частина перша і остання.

У нашому таборі уже кілька днів стоїть жалоба. Нашого проводиря Богдана забрали татари. Дехто каже, що він нас покинув, відчуваючи близькість поразки. Та він не боягуз. Та і булаву свою гетьманську він залишив козакам. Це значить, що він повернеться. Ми переможемо, я вірю в це. І не лише я.
Тим часом ляхи наступають. Ми вже влаштували укріплення, але наші хлопці кажуть, що вороги пішли в обхід. Вони вже стали по ту сторону Пляшівки, перекриваючи нам шлях до втечі. Та ми і не збираємося утікати. Справжній козак краще помре, аніж втече.
Поки що у таборі спокій. Жінки варять їжу у великих казанах, діти бавляться. Вони хоч і малі, та все розуміють: не бігають і не кричать, відчуваючи біду, що насувається на нас. Ці дітлахи вже знайомі зі смертю, тому мислять, як дорослі. Вони уважніші і зріліші, ніж ми у їхньому віці.
Я дійшов до вогнища, коло якого сидять мої друзі. Це Ярослав Крутий, Терентій Малюк, Федір Витриніс та Петро, просто Петро. Ніхто не знає його прізвища, навіть він сам.
Тут немає лише мого брата, Василя Нечая. Де його носить в таку пізню годину? Вже стемніло, скоро вечеря, а його нема.
Ми з братом дуже горді зі свого прізвища. Його носить відомий полководець Данило Нечай. Усі в нас питають, чи ми з ним рідня. Але наші зв'язки з ним закінчуються на тому, що Василь числиться в його полку.
Я, мабуть, знаю, де мій братик. Наказний Богун часто скликає козаків на раду. Таке враження, що селяни для нього ролі не грають. Що з нами радитися не треба? Хмельницький так не вчинив би.
Василь - реєстровий козак, мене ж туди не взяли - не вистачило місця. Я живу в селянському таборі, а брат - з реєстрівцями. Навіщо ж було нас ділити? Знову не розумію. Але Василь щовечора приходив до нас.
- О, Йване, добривечір, сідай! - загукали мої друзі.
Я всідаюся коло вогню, хоч і так жарко, і забуваю про все на світі. Ми балакаємо, сміємося і ні на що не звертаємо уваги.
Раптом до нашого кола вривається Маркіян Брехун. Прізвище повністю характеризує його натуру. Гіршого пліткаря з наших ста тисяч не знайде ніхто.
- Чи ви чули, що реєстрівці тікатимуть цієї ночі?
- Ви тільки погляньте! Брехун прийшов правду казати! - Гигоче Витриніс.
- Йди звідси, брехло! - гукає Малюк.
- Присягаюся! - клянеться Брехун.
Не добившись віри у нас, Маркіян плететься до іншого гурту, шукати слухачів. Як то кажуть, на кожен товар є покупець.
Весь наш гурт дружно сміється, і лише Петро задумливо дивиться вслід Брехунові.
Скоро, потомившись, ми повлягалися спати. На час війни майже ніхто не п'є, але все ж нічну тишу переривають кілька п'яних пісень. В реєстрі до того відносяться строго. Селянам же бракує дисципліни.
На ранок мене розбудили крики. Хтось торсає мене за плече.
- Нечай! Прокидайся, Нечай! Іване, чого ти не Сонею пишешся?
Це мене смикає Петро. Він дивиться на мене серйозним поглядом, і я розумію, що щось не так.
- Що сталося? Бій? - зриваюся з місця я.
- Не здурив нас Брехун. Реєстровці вночі збудували переправу і втекли. Без нас, ти розумієш?
Я не вірю своїм вухам.
- А Василь?
- Нема твого Василя. Жодного реєстровця нема.
Зрада. Брат покинув мене.
- Всі прямують до переправ. Ми хочемо наздогнати реєстровців.
Вже до обіду ми дійшли до тих благеньких надій на спасіння. Люди панічно кидаються до переправ і поспішно біжать на той бік. Під їхніми ногами розходяться, розлітаються речі, з яких мости і зроблені: вози, казани, різне приладдя, деяка зброя. Я розумію, що всі не пройдуть.
Молода жінка з дитиною послизається і падає в болото. Починається паніка, люди штовхаються і багато з них тоне в багні.
Я кидаюся до жінки. Якийсь дядько з велетенським черевом штовхає мене, але я втримуюся на переправі.
Я простягаю руки жінці, але вона дає мені немовля.
- Вбережи його! Вбережи... - Молить вона.
Я беру дитину однією рукою, а іншою хапаю матір. Напружившись, я все-таки витягую її з багна.
Жінка забирає у мене дитину і дивиться в мої очі. В її погляді я бачу страх, відчай, і... вдяку. Жінка опускає очі, незграбно вклоняється і біжить по переправі.
Навколо чути грізний шум. Поляки наступають.
- Всі, хто ще тут і готові битися, готуйтеся!
Навколо мене почали збиратися чоловіки. Якщо вірити моїм очам, нас тут було не менше тисячі.
- Розділімося і захищаймо свої сім'ї! - Кричу я. У відповідь чути вигуки "За волю!" та "За віру!".
Розділившись ми рушили на зустріч ворогу, прикриваючи собою жінок і дітей.
Я зі своїми друзями по переправі підступаємо ближче. Я рубаю поляків без розбору. Ще не пам'ятаю, щоб я так бився. Але брат учив мене бою, тому майстерності мені не бракує.
Раптом я чую металевий дзвін над своєю головою. Продірявивши ворога, що був переді мною, я озираюся.
- Що б ти робив без мене? - осміхається Ярослав Крутий, загнавши шаблю в груди поляка по саме руків'я.
- У Рай летів би,- одповідаю я вражено,- Дякую.
Ми намагаємося відтіснити ворогів до болота, але це, на жаль, вдається їм. Вони лізуть у багнюку за нами, підбираючись все ближче. Я чую крик Терентія Малюка. Він загинув із нашого кола першим.
Я ще з більшим гнівом кидаюся на ворожих вояків. Один за одним наші хлопці гинуть, а ворога, як сарани - кінця краю не видно.
Раптом я чую крик. Точніше, не крик, а особливий воєнний клич. Наші хлопці радісно гукають у відповідь - нам на підмогу летить коло трьохсот козаків! Я відчуваю приплив енергії, їх поява вселяє в мою душу надію. Серед тих трьох сотень я бачу (кого б ви думали?) свого брата Василя. Він вривається в гущу битви прямо до мене і на радощах відрубує одному полякові голову.
- Привіт братчику!
Це не зрада. Мій брат повернувся на допомогу.
- Прервачь бій! - раптом чую крик. Та це мене не обходить. Я продовжую косити поляків уже по коліно в болоті.
- Прервачь бій! Переходьте до нашей сторо'ни, вознаґрождєнє буде вельке і бунт буде проще'не! - Чути той же голос.
- Не потрібні нам гроші! - Кричить Василь, - Вони для нас, як пісок!
Він знімає зі свого пояса гаманець і висипає з нього все золото в багнюку. Я роблю те саме. За нами так чинять всі, хто залишилися з селян та козаків, що билися за нас. Золоті монети у світлі сонця блискотять, неначе зірки. Болото глухо сплескує під ударами цих іскор і повільно поглинає їх. Матінка Земля подбає, щоб це золото більше не наробило лиха.
Розгорається ще запекліша битва.
Я чую постріли. Моє ліве плече і руку пронизує біль. Ще і ще... В очах танцюють жовті і червоні вогники, і мені здається, що смерть недалеко.
Я чую, як від куль поруч зі мною падає Витриніс.
Я заліз у болото вже по груди. Озирнувшись, я бачу, що нас залишилось лише п'ятеро. Скільки ми б'ємося: п'ять хвилин, чи кілька годин? Цього я не знаю. Потрібно лише убити якнайбільше ворогів. Я розумію, що загину, але хочу допомогти перед смертю своїм друзям. Цікаво, чи хоч хтось зумів втекти?
Моя шабля випадає з рук. Це кінець.
Але ні. Позаду себе я намацую косу. Нею битися складніше, але мене це не зупиняє. Скільки ворогів я нею покосив? Не знаю.
- Прервачь бій!
На цей раз я слухаюся. У мене більше немає сил. Мій суперник падає замертво від виснаження.
- Ти єсть одважни.
Я ніколи не чув цього голосу. Поняття не маю, кому він належить. Мені не цікаво. Але все ж я втомлено підіймаю очі. Переді мною в човні стоїть кілька чоловіків. Я відразу вирізняю одного з них: він одягнений розкішно. Чорні лати виблискують червоним в світлі призахідного сонця. На шиї пишається білесенький комір.
На голові цього чоловіка розкішна перука. А на обличчі - тріумф. Так. Він отримав те, чого хотів. Його хижий оскал має в собі щось від радісної усмішки. Очі його напівзакриті, ніби в сонного, але по спині моїй біжать мурашки від їх погляду. Ця горда постава, владний погляд, скривлені губи викликають у мене відразу.
- Ян друґі Казимир. - Представився голос, - Ти витриваліше за всі мої войовнікі. У тебе вистелили принаймнє десять рази. Та ти стоїш. Ти б'єшся. Ти - останній серед своїх колєґов. За то я дам тє жи'ттє.
Я втомлено озираюся. Навколо - пустка. Усе встелено трупами, недалеко лежить мій брат Василь, далі валяється голова Крутого, а вже зовсім далеко майже потонув Петро... Я згадую вчорашній вечір, коли всі ми весело сміялися, вогонь жваво тріскотів, ніщо не виказувало цієї біди. Всі ці мертві тіла ще вчора пашіли життям...
Життя мені пропонуєш, вороне? Відважніший за всіх воїнів, кажеш? Та хто ти є, аби дарувати мені те, що тобі не належить, те, що козаку дане Богом? Б'юся. Б'юся за свою землю, за свого Бога. Не дано тобі того зрозуміти, вороне, не дано... Не житиму я, якщо погоджусь...
Призахідне сонце заливається кров'ю. Поруч вбивця місяць уже чекає смерті суперника. Помираюче сонце відкидає на колись білі й пухнасті хмарки свої червоні, моторошні, криваві промені. Такий мій останній захід сонця. Але хай там як щоранку сонце знову оживає, перемагає. Колись наші наступники переможуть, якщо не судилося нам. Ми воюємо у вечері, але буде і світанок. Бог дасть нам світанок.
Я знову дивлюся на своїх побратимів, вкритих кривавими променями і впевнено зазираю в очі короля.
- Ти забрав у мене все. - Врешті відповідаю я. - Навіщо мені життя?
Самовдоволена усмішка щезає з обличчя Яна.
- Тоді... - холодно сказав король.
- Прощавай! - вигукнув хтось позаду. У нього німецький акцент. В останні секунди життя я помічаю такі дрібниці...
Різкий біль. В моїх очах темніє. Поступово відчуття стихають. Смерть, виявляється, не така вже болюча і страшна, як життя, що їй передує.