МІСТО ПОРОЖНІХ. ВТЕЧА З ДОМУ ДИВНИХ ДІТЕЙ

Розділ 2

Наші човники-близнята зупинилися на кам'янистому мілководді. На берег ми насилу повиповзали, коли сонце вже тьмяніло за довжелезними обширами сірих хмар і до темряви лишалась якась година. Узбережжя було довгим, кам'янистим, захаращеним уламками кораблетрощі, які викинуло припливом, однак тієї миті воно здалося мені прекрасним, прекраснішим за будь-який пінно-білий пляж для туристів у нас удома. Воно означало, що ми допливли. Що воно означало для інших, я гадки не мав: більшість із них ніколи в житті не покидали Кернгольму, тож тепер роззиралися навколо зачудовано, насилу вірячи, що вони досі живі, й не знаючи, що з цим робити.

На гумових ногах ми побрели геть від човнів. Фіона набрала в жменю слизьких камінців, запхала до рота й стала перекочувати язиком, неначе їй потрібні були всі п'ять відчуттів, щоб переконати себе, що це не сон. (Саме так я попервах почувався, коли потрапив у контур пані Сапсан. Тоді вперше за все життя я настільки сильно не вірив власним очам.) Виснажена понад усяку міру, Бронвін застогнала і впала на пісок. Її оточили, стали охкати-ахкати й засипати подякою за все, що вона зробила, та все ж це видавалося недоладним: надто великим був наш борг перед нею і надто маленькими — слова «дякую» і «спасибі». Вона спробувала відмахнутися, та була така змучена, що заледве підняла руку. А тим часом Емма з хлопцями змотали мотузку й повернули Оливку з-над хмар.

— Ти аж синя! — вигукнула Емма, коли Оливка виринула з туману, і підскочила до неї, щоб згребти дівчинку в обійми. Оливка до нитки змокла, змерзла й цокотіла зубами. У нас не було жодних ковдр, ані клаптика сухої тканини, щоб їй дати, тому Емма водила своїми завжди гарячими руками по тілу Оливки, аж доки не вляглися найсильніші дрижаки, а тоді відправила Фіону та Горація збирати прибиті до берега дошки, щоб розкласти багаття. Чекаючи, поки вони повернуться, ми скупчилися біля човнів, щоб перелічити все, що втратили у морі. Сумний то був підрахунок. Майже все, що ми брали з собою, лежало на морському дні.

Усе, що нам лишилося, — одяг, який мали на собі, дещиця їжі в іржавих бляшанках та пароплавний кофр Бронвін, незнищенний і явно непотоплюваний (і такий абсурдно важкий, що тільки сама Бронвін могла його нести). Ми рвучко повідкривали його металеві застібки, згоряючи від бажання знайти там щось корисне (а ще ліпше — поживне), однак усередині лежав лише тритомник оповідань під назвою «Казки про дивних» із просяклими водою сторінками та химерний килимок для ванної, прикрашений літерами АЛС — ініціалами пані Сапсан.