МІСТО ПОРОЖНІХ. ВТЕЧА З ДОМУ ДИВНИХ ДІТЕЙ

Розділ 5

Наче мавпяча зграя, ми чіплялися за сітку й незграбно стукалися об кам'яну поверхню стіни, а механізм спуску рипів і мотузка потріскувала. Опустившись на землю вузлуватим клумаком, ми виплуталися з сітки. То було щось нереально схоже на забуту сценку з «Трьох лінтюхів». Щойно я думав, що звільнився, і пробував встати, як одразу ж гепався лицем на землю з мультяшним «бух!» Мертвий порожняк лежав за кілька футів од нас. З-під каменюки, яка його розчавила, на всі боки, мов у морської зірки, стирчали мацаки. Мені чомусь було соромно: така страхітлива тварюка дозволила себе знищити таким, як ми. Наступного разу (якщо він буде) нам навряд чи так пощастить.

Навшпиньки ми обійшли смердючий труп. І припустили вниз схилом, наскільки це дозволяла підступна стежина й вибухонебезпечний вантаж Бронвін. А вже на рівній землі пішли власними слідами — їх добре було видно на болотистій поверхні, вкритій мохом. Озеро ми знайшли саме вчасно, бо сонце вже сідало і на волю зі своїх сховків вилітали з вереском кажани. Здавалося, вони несуть якесь нерозбірливе застереження зі світу, де панує ніч. Ми хлюпотіли по мілині до кам'яного велетня, а вони все верещали й кружляли понад нашими головами. Ми видряпалися у роззявлений рот кам'яного гіганта і пострибали йому в горло, а виринули з-під потилиці. Вода вмить стала прохолоднішою, світло дня — яскравішим. Ми потрапили у вересень тисяча дев'ятсот сорокового року.

Довкола мене вигулькували з води інші діти. Усі пронизливо повискували й затуляли долонями вуха від тиску, що супроводжував швидкі часові переходи.

— Наче літак злітає. — Я порухав щелепою, щоб вийшло повітря.

— А я ніколи літаком не літав, — зізнався Горацій, струшуючи воду з краю капелюха.

— Або коли їдеш по автостраді й хтось опускає скло, — сказав я.

— А що таке автострада? — спитала Оливка.

— Забудьте.

На нас цитьнула Емма.

— Слухайте!

Десь віддалік гавкали собаки. Здавалося, що вони далеко, та в глухих лісах звук розлягався не так, як звичайно, і відстані могли бути оманливими.

— Треба йти швидко, — наказала Емма. — І щоб ні звуку, поки я не скажу. Директорко, ви теж!

— Я жбурну вибухове яйце в першого ж собаку, який до нас підбіжить, — заявив Г'ю. — Це навчить їх не полювати на дивних.