Де я? Я в раю? Я біля батьків? Якесь приміщення. Білі стіни. І, на диво, м'яка білосніжна постіль. Вона так дивно пахне. Я б хотіла все розгледіти, але від нестерпного болю не можу поворухнутись. Але так цікаво, що це. Знову і знову це безглузде питання : де я... А може, я вже мертва... Але ж я відчуваю біль. Біль... Уперше в житті я рада йому. Отже,я жива... Жива!!! Яке прекрасне слово. Але , так шкода, що я не можу посміхнутися йому. А може... Навіть думати не хочеться... А може, це ще одне марево... Прекрасне... Чи такий реальний сон? Ні, будь ласка... Тільки не він...
Здається, що я чую кроки. Звідки? Гучніше, гучніше і ... Білошкіра людина заходить сюди через якийсь незрозумілий отвір. Як вона це зробила? Вона могутня. Це вона. У неї такі великі очі і такі добрі. Мені зовсім не страшно. Вона почала говорити мовою невідомою для мене. Звертається до мене, але я нічого не розумію. Взагалі. Вона пішла. І знову тим дивним способом, яким тільки-но з'явилась. Хвилина – і їх тут двоє. Але та інша схожа на нас. Чи тепер тільки на мене? З бронзовим , сонячним і таким теплим відтінком шкіри. І неочікувано залунала моя мова, щоправда трішки ламана, але така рідна...
- Привіт. Ми хочемо допомогти тобі.
- Я знаю, - сказала дуже кволим голосом, намагаючись посміхнутись.
- Не говори : тобі дуже важко. Ми розуміємо. Ми знайшли тебе в південноафриканській савані. Ти пережила важке обезводнення. І, на превеликий жаль, ти єдина, хто вижив. Пробач... Тепер все буде добре. Відпочивай.
- А... - тільки й змогла видавити із себе. А так хотілось про все розпитати... Поговорити хоч з кимось.
- Пізніше про все дізнаєшся, а поки відпочивай. Тобі незабаром принесуть їжу. Одужуй, - відповіла тітонька, ніби прочитавши мої думки.
Мені стало сумно. Сумно,що я ніколи не побачу тітоньку Іману. Тітонька Імана... Вона була б безмежно рада,що я вижила. І я цьому рада також. Мені неймовірно пощастило. Це був дарунок небес.
Я знову засинаю. Але це вже здоровий сон. Зараз день, але сон мені так потрібен. Це ніби відпочинок після довгої і важкої дороги. Навіть подруга-цікавість заснула.
Уже ранок. Мені не віриться,що я так довго пробула в обіймах дядька Морфея. Разом зі мною прокинувся і мій апетит. Мабуть, я одужую. Зліва від мене – їжа. Незвична, але дуже запашна. Спробую піднятися – і в мене виходить. Гарний знак. Я тільки-но хотіла взяти до рук таріль, як до мене знову прийшла та сама добродійка. Посміхаюсь.
