"Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Панас Мирний (повне)

Польова царiвна

Надворі весна вповні. Куди не глянь - скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні... Поле - що безкрає море - скільки зглянеш - розіслало зелений килим, аж сміється у очах. Над ним синім шатром розіп'ялось небо - ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре - погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля... Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку... І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок,- тремтить, переливається, застигає в повітрі. Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав'яних коників, що як не розірвуться,- і все те зливається докупи у якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди; на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину - аби неділя або яке свято - хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!
Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу,- тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану,- ішов молодий чоловік. "Не багатого роду!" - казала проста свита, накинута наопашки.-"Та чепурної вдачі",- одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити.

Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу. .. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где по п'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі - теж гострі; лице довгобразе - козаче; ні високого, ні нязь кого зросту,- тільки плечі широкі та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустрітії по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...
Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима;
іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив'я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згірку- і знов оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, у балці. Під ним ще не зисох-ли весняні калюжі-аж зацвіли, позеленіли: кумкають в них жаби рано й вечір. От опшіквсь па невеличкім горбку по той бік місточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку, перевів погляд на крайнє жито. "Отже тут кращі хліба, ніж під селом,- подумав сам собі,- тут, мабуть, сильніший дощ пройшов..." Знов повернувся і рушив далі.
Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок-і пішов поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву,- і лице засвітилось одрадою: "От де моя праця,- немов казали його очі,- не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!.." Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою,- і промовив вголос: "Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його - ледве од землі одлізло -низеньке, жовте, засмоктане..."